І земля, і зело, і пісня

Однак дружинники докраю втомилися нiчними й денними перемаршами й падали з нiг. Тож заступивши вузький прохiд мiж Кливою i Магурою закутими в панцери алебардниками, завiв Святослав свое вiйсько в простору Тухольську долину, заселену мирними бойками, й дозволив утомленим воям вiдпочити, та й сам задрiмав у шатрi, а змиленi конi пожадливо пили воду з холодного Опору.

2

Сон долав князя Святослава, обсотував м’яким шовковим прядивом; у липкiй темрявi пригасав його чуйний слух i зiркий погляд заволочувався срiблястою мережкою.

Стихав галас у таборi, вiддалявся i, з’еднуючись iз шумом Опору, вiдпливав у гiрськi незвiстi, там затихаючи. Крiзь вiдхилену пiлку заглядав до шатра квадратик неба, всипаний жаринками Волосожару; багряний рiжок розгинав пiдкову мiсяця, й на плоску полонину Крушельницi виливалося, немов сироватка з нахиленоi миски, примарне сяйво, вирiзьблюючи сутiннi постатi, якi висновувались з лiщинових нетрищ, що зеленим чересом оперiзували довкола гору, залишаючи для огляду Волосожаровi й серпиковi мiсяця кружало полонини, де ось-ось завируе купальське дiйство.

Вже блимнув там блiдий вогник, витертий iз сухих обрубкiв руками спузаря, вже потягнувся до неба бiлою цiвкою димок – завихрився, закружляв над полониною, i попливли по нiй хороводи русалок, а гомiн iхнiх спiвiв потавав у росяних травах.

А чи то не з-над Прип’ятi, – подумав у пiвснi князь, – прилетiли сюди бiлоголовi дiви, якi пантрували за своiми вiночками, що пливли пiвнiчною рiкою; може, Прип’ять увiрвалася в ущелину мiж Кливою й Магурою й стала Опором; й, певне, карпатськi горяни знають такi самi обряди, що й древляни, i ось прийшли вони засвiдчити Святославовi i його дружинi про еднiсть звичаiв на всiй Руськiй землi.

Заспокоений такою думкою, схилив князь голову й потонув у солодкому снi… Та враз задавнена тривога увiрвалася у шовкопрядну темряву сну, й видiння единого на всьому просторi вiд Прип’ятi до Опору купальського свята перемiнилося в жорстоку картину.

Не на розспiванiй Крушельницькiй полонинi, а на киiвськiй княжiй горi зустрiлися, скресавшись ненависними поглядами, немов булатними мечами, осиротiлi й загарливi нащадки Володимира Великого – кульгавий новгородський княжич Ярослав i заплямлений кров’ю рiдних братiв, зсутулений, немов злодiй, туровопiнський володар Святополк.