І земля, і зело, і пісня

Забувши, що сидить у шатрi поруч з князем, неблимно дивився Леонтiй крiзь вiдхилену пiлку на Крушельницьку полонину, де ще буяло життя, якого раптом не стало довкруж Тухольськоi долини; а князь розповiдав йому про те, як бояри заманювали до християнськоi вiри язичникiв – простих однiею, а маетних двадцятьма гривнями, перекуплювали iх пирами, на яких пригощенi мусили за ту ласку проклинати поган.

Не слухав князевоi мови Леонтiй, бо ожили язичники не в пеклi, а пiд самим небом на полонинi, й радiли, танцювали перед купальським вогнем, що палахкотiв, облизуючи язиками полуменi всiяне зорями небо, й вихоплювались iз кострища вогненнi колеса, що з шипiнням гасли в Опорi, розсипаючись на вiночки.

А за тими кроковими колесами крутими плаями сходили в Тухольську долину русалки у вiночках й парубки в гостроверхих баранячих кучмах; йшли вони iз запаленими смолоскипами в руках – переносили живий вогонь у новий дiм.

У долинi покотом лежали втомленi дружинники й будилися вiд голосних переливiв русальних спiвiв.

Й тодi побачив Леонтiй, як знову ожили поваленi людським нерозумом правiчнi лiси й розмаiтими голосами зливалися з пiснями русалок у суголосний хор.

Спустившись iз Крушельницi, попливли русалки шнурочком по галявинi, завиваючись у вiнок. Бiлi голiвки заховалися пiд коронами з молодих березових гiлок, переплетених бiлим рястом, рожевими зозульчиними чобiтками й голубими чашечками барвiнку, й на воiв, що поставали довкола, спершись на списи, злетiв вiтальний купальський кант:

Ой на Івана та на Купала

Красная дiвонька зiлля копала,

Квiти збирала, вiночки плела,

Долi водою пускала.

Поплинь, вiночку, по синiй хвилi,

Поплинь вiночку, де живе милий…

Й на дiвочий щебет обiзвалися потужнi парубоцькi голоси:

Три мiсяцi яснi, три молодцi краснi,

А перший мiсяць – молодий Іванко,

А перша зiронька – гойна Марiчка —

Грало сонечко на Купала!

На той владний поклик випiрнув iз-за Магури серпик мiсяця: молодий Іванко, вигдядаючи гойну Марiчку, вилонив iз темряви постатi закованих у блискучi лати воiв; на живий дiвочий вiнок й на парубкiв у шапках з бiлоi бараницi впало його примарне сяйво, й засвiтилися вони, мов блуднi вогники.

Стих дзенькiт срiбних монет на дiвочих згардах, й з-помiж них тихо засвiтилися бурштиновi коралi, на ягiдки свербигузу схожi. Свiт зачаiвся, чекаючи дива.