І земля, і зело, і пісня

Свiтло папоротевого цвiту, немов сяйво чародiйного лiхтаря, розпорювало перед мандрiвником завiсу, й незнання знанням ставало, а вiдчуття безпеки перемiнювалося в осторогу, й негоже було смертному виходити на пiднебесну Дiвич-гору, де мiстилося требище Мокошi, обставлене кам’яними подобами космiчних i земних сил, й символiзували вони ii власну потугу. Стояли там iдоли бога грому Перуна, якого греки-християни Іллею найменували, i повелителя буревiiв, смерчiв та ласкавцiв, бога вiтрiв Стрибога, i Полiсуна, знаного Леонтiевi пiд iм’ям Меркурiя, i Сварога – бога вогню, у грекiв-язичникiв Гефестом званого, i Велеса – бога худоби, а в християн – Юрiя, i Ярила, котрого греки Марсом величають, а теж Мокошине кам’яне зображення з пiдведеними до неба руками: у грекiв-поган вона Деметрою звалася, а в християн – Орантою.

Й подумав Леонтiй, що всi цi символи – единi для всiх живущих на землi, яка не знае нi меж, анi часу. Вiн обминув Дiвич-гору й зайшов у темну дiброву. З-помiж дубових стовбурiв вийшла сувора амазонка в парi з укоронованим розлогими рогами оленем, i втямив мiсiонер, що ця богиня з’явилася перед ним, щоб нагадати йому про грецький час, який перестав для нього iснувати; вiн низько поклонився Артемiдi й пройшов повз неi, мовчазноi й сувороi, яка не мала над ним, захищеним квiткою купальськоi папоротi, влади, й протяг лiсових просiк винiс його на галявину, де стояла крита гонтом хата, на призьбi котроi сидiв сумирний чоловiчок: склавши навхрест два сухопрути, тер вiн завзято одним об другий, примовляючи:

«Приходь до мене, дедику, чи вiд сонечка, чи вiд мiсяця, чи з небес вогненних.

Приходь, мандрiвниче ясний, до дiтей своiх i накажи дiтям-вогнятам, щоб годили нам й допомагали».

Спитав Леонтiй у чоловiка, з ким вiн так улесливо розмовляе, й той, не покидаючи свого заняття, вiдказав:

«З духом вогню Перелесником».

Й тодi закурилися сухопрути, засвiтився жар, i вогник спалахнув. Чоловiчок пiдвiвся, кивнув гостевi головою, запрошуючи його до хижi.

Пiдiйшов до печi, вклав у горно полiнця, складаючи iх навхрест, запалахкотiло в нiй полум’я, а чоловiчок незмiрно вирiс, аж головою стелi досягнув, нiби той вогонь дав йому снаги для зросту.

«Хто ти?» – спитав Леонтiй.

«Я бойкiвський волхв Ревера, жрець вогню. Спузарем служу у Сварога й Мокошi поклоняюся».

І втямив Леонтiй, що зустрiвся вiн з титаном Прометеем, який вирiс на бойкiвськiй землi.