І земля, і зело, і пісня

Пiд спiв дiвчат, заколисаний русальною ворожбою, Святослав поринув у пiдступну дрiмоту й у напiвснi побачив: верби над Опором опустили вiття в зашумлений плин рiки, й по них спиналися, виходячи на берег, русалки, якi покинули на днi Опору кришталевi хороми, й тягнулися до мiсяця, що iз серпика ставав повнею; були вони зеленоволосi, синьоокi й гнучкостаннi, а голiвки iхнi коронували вiнки з осокового вiття та водяних лiлiй.

Заплiтали довгими пальцями волосся в коси, гойдалися на вербових гiлках й тихо наспiвували; те солодке жебонiння заманювало князя, вiн вийшов iз шатра й, пiдiйшовши до верб, вибрав з русалок найвродливiшу – Марену, подав iй руку, русалка потягнула його до себе, й вiн пiрнув на дно сну.

Й приснився Святославовi сон, облудностi якого не дано було йому збагнути.

Ось вийшов вiн на берег Стрия, де вчора полiг його ар’ергард, й не побачив там нi ворожого вiйська, анi полеглих ратникiв, пологим зарiнком блукала лише одна постать, i був то братовбивця Святополк Окаянний.

Обхопивши руками голову, вiн уголос вимолював у свого нового Бога прощення за тяжкий грiх, плакав, ридав, бився в груди, – й злобно помислив Святослав, що сповнюеться проклiн Ярослава Мудрого: настигло злочинця божевiлля.

З глибоких плес Стрия i з гiрських недеiв виповзали одноокi бiси, вони не давали Святополковi нi втекти, анi заховатися – обступали вбивцю й прошивали його наскрiзь палючими стрiлами позиркiв; на тiлi провинного ятрилися рани, з яких просочувалася чорна кров; з неба злiтали круки зi сталевими дзьобами, довбали його тiм’я, й вiн дико кричав вiд невимовних мук сумлiння.

Святослав кинувся, щоб добити злочинця, та сахнувся назад i стетерiв у подивi: сполоханi круки позлiтали вгору, два бiси злилися в одного: перед князем став нерозкаяний кат з озвiрiлим обличчям убивцi й зловiсним поглядом.

Пойнятий страхом князь почав утiкати вiд моторошного видива й забрiв у сон, з якого вже не було вороття.

…У ту пору, коли князевi Святославу привидiлася неминуча смерть, Леонтiй з квiткою купальськоi папоротi в руцi мандрував незнайомим свiтом, який не мав меж й де панувало Мокошине безчасся, – була довколишня природа вiчною й неосяжною, як сама богиня.