І земля, і зело, і пісня

За санями, запряженими двома волами, ступав сам Іван Купало у вiнку з молодого березового гiлля, провадив за руку оголену слiпучу жiночою вродою богиню плодючостi Мокошу; були вони поважнi, й на iхнiх обличчях не зосталося й слiду вiд нiчного шаленого грiховодства, що, узаконене правiчним обрядом, панувало протягом усiеi купальськоi ночi; буйнiсть закоханоi пари змiнилася поманою напускного жалю, бо ж на санях у вiдкритiй домовинi лежав споряджений у злототкане корзно, в коронi, прикрашенiй самоцвiтами, князь без iменi, – то вiдiйшов у вiчнiсть пiд галас купальськоi тризни останнiй земний володар, який пiдкорявся Мокошi й Купаловi, звiльнивши мiсце на цiй землi ще незнаному, iншому сюзереновi, який запровадить новi обряди – й запанують вони в поганському свiтi i волю свою йому накинуть, однак вiд нього нiколи вiльними не будуть, бо на цьому шматку землi поховають того, хто ревно сповiдував вiру в Івана Купала й Мокошу.

За поганськими божищами валив тлум людей, якi стiкалися з бойкiвськоi землi, щоб у пам’ять про них справити останню тризну за язичницьким поконом.

Посеред статечних газдiв, нiбито давнi добрi сусiди, тусувалися, мов ведмедi пiсля зимового сну, Чугайстри: iхнi гострi роги iжилися над натовпом, веселi Полiсуни бренькали лапами по струнах, натягнутих на зладнанi з черепашиних панцирiв арфи, ще й наспiвували соромiцьких коломийок. Обабiч походу, збиваючи куряву, танцювали Стрибоговi внуки – Буревiй, Шаргун, Смерч та Посвистач, i навiть Ласкавець, набравши охоти, звивався помiж братами, немов дiвиця, що вибивае чобiтками безконечник у хороводному танцi.

Позаду йшли жiнки i дiвчата, й не чутно було iхнiх голосiнь, лише смiхи та вiвкання, нiбито тягнувся над Опором не похоронний, а весiльний кортеж, – здавалося, що жони супроводжують безiменного князя не до могили, а в храм живоi пам’ятi, й тому смуток не снувався пасмугами на iхнiх обличчях.

Мавки-повiтрулi розпускали коси, обплутували зеленим волоссям земних подруг й пливли за домовиною; за жiнками сунули невблаганнi божища небуття – Мара, Нав, Пек та Чорнобог, але й вони не могли зрунтати веселощiв земних i позаземних пожильцiв: спiви й музичнi трелi злiтали на останнiй тризнi в прояснене небо, вiтаючи новий, ще не знаний день з вiрою, що буде вiн щасливiшим вiд попереднього.