І земля, і зело, і пісня

Й геть розгубився Святослав, не маючи сил збагнути, що вiдбуваеться на свiтi: вiн пробирався крiзь тлум до похоронного повозу, його нiхто не впiзнавав, нiби вiн не князь, навiть не тутешнiй газда, а зайшлий чужинець; перелесники й потерчата зупиняли його, хапаючи за поли чорноi хламиди, яка замiсть княжого корзна звисала з його плечей, та вiн таки добрався до саней i завмер, уздрiвши покiйника. У домовинi лежав вiн сам – iскоростенський князь Святослав.

Й щезло похоронне видiння: довколишнiй свiт померк, немов князя замiсть чорноi хламиди враз огорнула кажанячими крилами Мара; й тодi задзвенiло вiдлуння бойових вигукiв i брязкоту мечiв, а до слуху князя прорвався зi зграi нападникiв зловiсний крик Святополка Окаянного:

«Я знищу всю свою братiю i сам запаную на землi!»

Люд розбiгався, переступаючи через трупи воiв, позаземнi духи перемiнилися в кам’яних iдолiв, а пiд скелю Крушельницi лiг саркофаг з тiлом князя, до якого навiки повернулося iм’я.

9

Слiпучо-бiла квiтка папоротi, з якою, тримаючи в руцi високо над головою, пiлiгрим Леонтiй пробирався крiзь примари купальськоi ночi, почала перед свiтанком блiднути, нiби ii прихоплював недосвiток.

Гарячi пелюстки бралися сiрою осугою, в’янули, i втямив проповiдник християнськоi вiри, що його нiчнi блукання закiнчуються: коли зрине на небокраi золотий серпик Даждьбога – зiтлiе на попiлець папоротевий цвiт, купальськi чари знемочнiють, й Леонтiй знову опиниться в тому самому буденному свiтi, з якого, за волею Мокошi, вийшов тiеi митi, коли богиня Плодючостi, скупавшись у полум’i жертвенноi ватри, взяла його за руку й повела в безчасся.

Й той свiт постане перед ним таким звичайним, як i був: тi самi бори шумiтимуть над Опором, вершини Кливи й Магури так само пiдпиратимуть опуклу баню неба, прохолоднi протяги потягнуться з гiрських ущелин у Тухольську долину й розбудять зi сну струджених працею людей. Та будуть то вже iншi люди, облич яких Леонтiй не впiзнае, а пiд прямовисною скалою Крушельницi, де спали покотом ратники Святослава, виросте поросла дерезою висока могила; мечi, щити й сталевi панцери перемiняться в червоний пiсок, а сам Леонтiй, вмиваючись у заводi рiки, не впiзнае себе в ii дзеркалi, бо вернеться вiн iз безчасся у свiт, в якому час невпинно протiкае, мов води Опору.

Жаль стало мiсiонеровi його видiнь, крiзь якi вiн пiзнавав невiдомий йому край.