І земля, і зело, і пісня

«Он як. То заходь до хижi, Божий чоловiче, – запросив господар, нiтрохи не дивуючись, що гiсть навчався в самого Бога. – А то по всiй землi боги на землю сходять, так… До людей, до кого iм ще йти… Наш Перун сходить пломенем пiд час бурi, а в погодь Сварожем стае i по синьому небу бiлим конем день-денно гарцюе, щоб перед вечiрньою денницею сховатися за травами, а вранцi знову викотиться… – Господар, згадавши про сонце, звiв до нього руки й молитву прошепотiв: – Хай не застане Бог сплячого орiя, хай встигне вiн при сходi сонця шапку зняти…»

Був господар вельми балакучий, господиня мовчки спозирала пришельця ласкавими очима.

Налив господар у ночви води й помив гостевi ноги («Так само перед Тайною Вечерею вшанував нас Учитель», – подумав Андрiй i прийняв се за добрий знак: схожi звичаi сприятимуть впровадженню Христовоi вiри в цьому краю), потiм господиня подала на стiл мису з медом i просянi коржi, а господар невгавав, розповiдаючи гостевi про Орiянський край – найкращий у свiтi i люблений богами.

…Хто хоч один раз побував у нашому раю мiж Россю й Ужем, той не покине його нiколи… Живе в наших гаях Полiсун, який на кожне наше слово вiдгукнеться й заманить подорожнього у глибину орiянськоi украiни, а там оточать його мавки-лiтавицi – красунi лiсовi, а там Купайло з Мареною запросять на весняний бенкет, i кожен ладо знайде свою ладу – назавше залишиться зайшлий в Орiянi, дiтей своiх iй вiддасть, а сам перемiниться у землю, у твар земну; зацвiте калиною або терном; березою, тополею, братком синьо-жовтим стане; зозулею закуе, чайкою закигиче, бусолом заклекотить або цвiркуном-домовиком засюрчить – нiкому немае тут смертi, тут усе вiчно живе, вiчно оновлюеться, перемiнюеться, воскресае, – бог Ярило, спосланий на нашу землю Родом, править тут вiчним життям… А коли тобi говорили, що ми сколоти, то не вiр нетямущим: сколоти там, за гранiтним кряжем, що пролiг вiд витоку Раставицi аж до кам’яних порогiв на Данапрi; то чужi дикi племена, якi не орють i не жнуть, а лише топчуться по землi й марно ii стратовують: самi ж достатку не запосягли й кого настигли – зубожили, i мова в них iнша й боги не такi… Всiляко називають нас чужинцi.

Сармати, що з-над Танаiсу прийшли й жон орiянських собi вибирають, звуть нас роксолянами.