Черлене вино

Я ж кохана австрiйського герцога Вiльгельма i була з ним у шлюбi…»

«Немае у вiнценосцiв свого власного життя… Ти ж пiддалася умовлянням ксьондзiв домiнiканцiв, а Вiльгельму заплатили двiстi тисяч флоринiв вiдступного…»

«І я взяла шлюб з варваром Ягайлом. Зачахла моя краса, i я вiддала ii у жертву унii Польщi й Литви».

Ягайло: «Чи ж вашi кривди, Кейстуне i Ядвiго, не окупилися сторицею у переможнiй битвi пiд Грюнвальдом?»

Свидригайло: «Фарисею! Хiба для того, щоб перемогти католицький орден, треба було окатоличувати Литву й Русь? Чого бiльше боiшся, перевертню: католицького хреста й меча чи схизми? Якщо ти справдi ворог хрестоносцiв, то чому не поеднаешся з гуситами проти ордену? Кличеш мене тепер на допомогу? Що ж, прийду.

Тiльки не як до опiкальника, а до послушника моеi волi. Я вiдiрву вiд тебе Литво-Русь».

Привиди щезли, голоси вiддалились, Свидригайло знову надпив з кухля. Полум’я слiпило, вiн зиркнув на кахлю, з якоi тiльки що дивилося на нього ненависне обличчя Ягайла, i здивувався, побачивши замiсть нього рельеф голови старого Вiтовта.

Спитав тихо Вiтовт Свидригайла:

«Чому ти чекаеш мого коронування i моеi смертi в коронi?»

«Не втримати тобi ii, ти вже старий i немiчний. Та навiть якби сильний був, не захотiла б Литво-Русь мати тебе своiм королем. Ти ж католик».

«Обманець ти, Свидригайле. Надiв на себе личину захисника православних, тобi повiрили русинськi князi й бояри, сам же бажаеш лише влади й особистоi помсти. За вiщо хочеш отруiти мене на коронацiйному бенкетi?»

Знову невiдомi голоси наповнили княжi хороми, Свидригайло крикнув, щоб заглушити iх:

«Ти ще питаеш? Я пригадаю тобi… Пiсля смертi нашоi з Ягайлом матерi, княгинi тверськоi Уляни, вiддав мiй брат мою дiдизну – Вiтебськ – своему сокольничому.

Я убив нахабного слугу, зайняв Вiтебськ, а потiм, здобувши з допомогою смоленського й рязанського князiв Кам’янець на Подiллi, пiдняв повстання проти Ягайла. Ти допомiг йому придушити бунт, i я з боярами перемишльськими, чернiгiвськими i стародубськими знайшов захист у твого зятя, великого князя московського Василiя, сина Дмитрiя Донського. «Месяца июля, 26, 1408 года, – записано в московських лiтописах, – приде к великому князю князь литовский Свидригайло Ольгердович служити. Князь же великий Василий Дмитриевич прият его с честью и даст ему град Владимир. И рад бысть князь великий со всеми бояре своими». Тодi ти рушив на Москву. На рiчцi Угрi примирився iз своiм зятем, мене ж повернув у свiй двiр.