Край битого шляху

Воно все далi й далi вiдходило i, врештi, губилося в плинi часу, як пушинка кульбаби у передвечiрньому повiтрi…

І ось пiсля подорожi в Карпати, про яку так смачно вмiв розказувати Владек, Антiн дивно змiнився. З дна душi враз виринуло старе, забуте, майже незнайоме. Воно пiдкотилося клубочком туги й гiркотою розлилося по тiлу.

Унiверситетськi знайомi й навiть Владек стали йому чужими, далекими. Вухо почало вловлювати якийсь давно забутий гомiн, у дзенькотах трамваiв Антоновi вчувалося щось таке далеке i разом дороге… Вiн зрозумiв: це вiдгомiн калатальця його Бiлунки.

Легке тремтiння пробiгло по тiлу, i серце гучно забилося в грудях.

Антiн попрощався з Владеком на все лiто i поiхав у рiдне село з надiею довiдатися про сестер i брата. З Коломиi до Загайпiлля йшов тим самим лiсом, де колись пас корову, повз ту саму трясовину – пiдземне озеро, в якому потонув княжий терем. Багато теплих i пекучих спогадiв стривожили серце юнакове. Все забуте вривалося тепер бурею в душу.

Вийшовши на гору, Антiн побачив блискуче полотно шосейноi дороги, недалеко вiд неi трухлявий помiщицький двiр i високу кам’яну фiгуру бiля нього, а далi, вище – замаене садками свое село, його можна було впiзнати: та сама роздвоена, як розкiп, вулиця з прилiпленими до неi хатами, горбата толока, а за нею внизу мала, вкрита гонтою церква.

Пiд камеральним лiсом, на горбках, розкидались халупки. Там, де було колись його обiйстя, зеленiе загiн кукурудзи.

Люди працювали в полi. На дорозi в поросi бавилися замурзанi дiти.

Попереду Антона йшов з торбами на плечах якийсь чоловiк.

– Полiцiант iде, полiцiант! – закричали дiти, оглядаючись на Антона, i зграею сполоханих горобцiв пурхнули за тин, зi страхом i цiкавiстю виглядаючи звiдти крiзь шпари. Чоловiк з торбами навiть не оглянувся i кинувся втiкати. Антiн вiд подиву зупинився мов укопаний. Дiти довго приглядалися до незнайомого, потiм почали перешiптуватись, i врештi одне, замурзане, виглянуло з-за ворiт.

– Не бiйся, хлопчику, йди сюди, – покликав Антiн лагiдним голосом.

 – Хто вам сказав, що я полiцай?

– То Катеринка перша крикнула, – вiдповiв хлопчик, усе ще не смiючи вийти на вулицю.

– Ая, Катеринка! – почулося ображене з-поза тину. – То Ганька. Вона подумала, що ви полiцiант, – Катеринка уже вилазила на плiт, – бо у вас такий кашкет круглий i чорне вбрання. – Дiвчинка знову сховалася.

Антiн пiдiйшов до дiтей. Сiв на призьбi й витер чоло хусточкою.

– А чому той чоловiк утiкав? – запитав у дiтей.