Край битого шляху

– Бо вiн соляник, – вiдповiдали навперебiй.

– Вiн сiль мiняе, а полiцiанти соляникiв ловлять та й ведуть до кримiналу.

Антiн з недовiр’ям глянув на дiтей, але в iхнiх очах прочитав – правда. Для дiтей ця правда була такою звичайною, як те, що вони iдять хлiб i пасуть корови. Це вiдкриття боляче вразило Антона. Вiн зрозумiв тепер, що нiтрохи не знае життя цих простих людей, хоч бачив iх не раз. Вони зустрiчались на вулицях – з важкими бесагами через плечi йшли згорбленi, поморщенi, стояли на ринку з мiшками зерна, цибулi й картоплi.

Вiн бачив iх у горах iз сокирами й пилами, на позальвiвських полях – з плугом, серпами, з мотигами. Антiн знав, що вiн паросток цих людей, але про умови iхнього життя мав тiльки невиразне уявлення. Антiн зрозумiв тепер ще й те, що поза його свiтом наукових проблем i фiлософiй, поза свiтом дiяльностi рiзних партiй кипить страшна, жорстока i невгамовна боротьба. І якраз вона, ця боротьба, повинна стати змiстом, стрижнем, душею i науки, i полiтики. Як збагнути ii? Щось подiбне на докори сумлiння вiдiзвалося в грудях. Вiн погладив по голiвцi Катеринку й пригорнув до себе.

– Тут у селi нiхто не живе на прiзвище Кривда? – спитав.

– Кривда? – Дiвчинка задумалася. – Це тато знае. Я його спитаю, добре?

– Добре… – Через хвилину запитав знову: – Дяк Пантела Бобик ще живе?

– Жие. Але вiн уже старий. Навiть не спiвае.

Антiн переступив високий порiг дяковоi хати.

– Слава Йсу.

– Навiки, – вiдповiв сивий дiд, не пiдводячися з постелi.

Антiн приглядався, щоб пiзнати в ньому колишнього веселого оповiдача цiкавих казок i пригод, але даремно.

Нiчого не залишилося вiд давнього голосистого дяка Пантели.

– Вам кого? – спитав старий.

– Це ви дяк Пантела?

– Та я. А ви хто такi?

– Я – Кривда. Антiн. Григорiя Кривди син, того, що Кривим прозивали.

– A-а, того, що мадьяри повiсили?

– Ага.

Пантела пiдвiвся. Жовте обличчя пожвавилось.

– Диви, знайшовся! Сiдай. Кажи, де був.

Старий закурив люльку, та, замiсть слухати Антона, сам почав говорити.

Антiн ловив кожне його слово.

– Ви всi так розбрелися, що й не знайде вас нiхто по свiтi. Але, як то кажуть, гора з горою, той-во… Ади, ти показався. Одна з твоiх сестер, Марiйка, вiдай, таки зразу померла. Оленка й Василь десь загубилися по чужих селах. Нiчого про них не чути… А в нас тепер багато нового робиться, той-во… По селах, май бiльших, всюди «Просвiту» органiзують. Навiть у нас школу будують. Але я, брате, виджу, що з того нiц не буде.