Край битого шляху

У вiтальнi бiля настiльноi лампи з зеленим абажуром сидiв батько. Стомлений, знервований очiкуванням, схопився з крiсла i крикнув обурено:

– Де ти була? Друга година ночi!

Не знала, що вiдповiсти. Вона ж i не подумала, що так пiзно, що тато чекае. Мовчки вислухувала докори.

– Як тобi не соромно? Просидiти нiч?!

Нiч… Це звучало так дрiб’язково. Нiч. А що таке одна нiч у життi людини? Сон, нереальнi марення, як ii дотеперiшня фантазiя. Таких ночей сотнi, тисячi, а ця…

– Татку, ти будь спокiйний за мене, – вiдповiла на пильний погляд батька, що впився пiдозрою в ii сповненi щастям очi.

– Будь спокiйний, татку.

Аж тепер вона усвiдомила, що трапилося сьогоднi, iй хотiлось кинутися батьковi на груди, оповити руками його мiцнi плечi i щось сказати, крикнути, розплакатись або зайтися смiхом вiд великоi радостi й щастя.

Але не зробила цього. Похмурий професор стояв нерухомо посеред кiмнати.

І все-таки Юля засмiялась. Розвела руки, мовби весь свiт хотiла схопити в обiйми, закинула назад голову i враз…

Мохнацький зробив гнiвний жест, стукнув по столу i знову – кам’яним голосом:

– Щоб це було в останнiй раз!

Останнiй раз.

Останнiй раз! Який жорстокий, який жорстокий батько! Як може вiн бажати своiй дитинi, щоб така хвилина була першою i вiдразу останньою? Це щось не так, не так, не так!

– Так! – як вiдгомiн ii думок, грюкнуло останне слово.

Зiщулившись, наче вiд побоiв, Юля зникла за дверима своеi кiмнати.

Впала на лiжко, сховала голову мiж подушками i ще хвилину дихала його вiддихом, вiдчувала на своiх устах його поцiлунок.

З подушки повiльно зсувалась «Таемниця сестри Марлени», з етажерки здивовано дивились на свою господиню веселi томи Конан Дойля, бездонно-таемничi Жуль Верна, суворi Жеромського, Мiцкевича та Вальтера Скотта.

Коли-то вiзьмуть iх знову малi дiвочi руки, розкриють, а зачарованi iх мовою чорнi очi будуть бiгти-переганятись по рядках? Коли те буде?

II

На другий день Антiн знову пiшов на Замарстинiв.

Насторожено минав перехожих, пильно i боязко розглядаючи iхнi обличчя. Весь тремтiв вiд страху, що може зустрiти професора, Юлю або Владека, i його спитають: «А це куди, добродiю?»

Боявся i… бажав цього. Бо чого ж iшов?

Щось дивне скоiлося з ним. Вчора вiн склав останнiй екзамен. Учора намагався розiбратись у цiлому роi питань, проблем, думок, навiяних останнiм днем студiй.