Край битого шляху

Учора професор допомiг йому знайти початок нитки у заплутаному клубку планiв, учора ж його дочка все те перемiшала, збурила. Тiльки здивованi очi, пахуче волосся i вологi холоднi губи – тiльки це залишилось, i пестило, i мучило, i томило. В кiнцi кварталу показалися фiгурнi залiзнi ворота, густо обплетенi диким виноградом. Швидко наближався, повен суперечливих бажань: щоб вийшла, щоб, боронь Боже, не вийшла. Швидко минув ворота, не глянувши навiть у бiк вiкон, щоб не зустрiтись поглядом з нею i не згорiти вiд сорому.

Година, друга, вечiр. З сусiдньоi вулички спостерiгае Антiн за входом до фiгурних ворiт. Як сiмнадцятирiчний юнак. Здаеться, що прохожi зупиняють на ньому погляд i насмiшкувато приглядаються.

А найближчого дня те саме. Знову болять вiд напруження очi, знову те ж вiдчуття: на нього глузливо поглядають перехожi. Так далi не можна. І вiн зважуеться на вiдчайдушний крок: зайде, постукае i скаже…

Професор подивиться на нього з-пiд окулярiв i, погладивши рукою чорну борiдку, перепитае до краю здивованим тоном: «До Юлi?»

Та-ак, це генiально! Наречений! Абсольвент у потертих штанах, вимрiяна партiя панночки Мохнацькоi! Бажаний зять професора.

Парадокс! Але як далi?

З вiкон вiтальнi Мохнацького падало свiтло на вулицю, чиiсь тiнi рухалися за мереживними занавiсками. Вона там, там!

Хотiлося крикнути, назвати ii iм’я i зникнути.

Зникнути… Думка, що народилася в поривi любовного захмелiння, враз витверезила Антона. Виiхати геть зi Львова. Хоч на деякий час.

А потiм… Потiм напише листа. Все, все напише iй. Скаже, що вона перша людина, яка з такою увагою вислухала його плутанi думки. Напише, що вiн готовий приiхати, прилетiти, якщо… Так, так! А тепер геть зi Львова. На всi чотири вiтри!

Юля чекала. Вдома стало тiсно й нудно. Все навколо сердило: могильна тиша в будинку, скрип батьковоi ручки, клаповуха кiмнатна собачка i навiть служниця, яка завжди проходила через кiмнати навшпиньках.

Вечорами вибiгала в садок i вiрила, що вiн прийде.

Хотiла в нього багато-багато дечого розпитати, бо все стало новим, неясним. Шелестiв бузок, пахнув жасмин, бiлiла проти мiсяця незаймана лавочка… Щоранку ворожила на пальцях: буде – не буде, щовечора лiчила зiрки, як ii колись навчила служниця. І завжди ворожiння провiщало: «Прийде».

Але Антiн не приходив.

Гомонiло мiсто, дзвенiли трамваi, кричали фабричнi гудки. Потiм усе стихало, сяяло небо зорями, цiлував теплий вiтер гарячi щоки.