Край битого шляху

Це, мовляв, зовсiм випадково, його викликав професор Мохнацький у важливiй справi. Антiн, видно, не знае, що Владека залишають асистентом. Тут нiчого дивного, адже вiн весь час працював у славiстському гуртку i, так би мовити, зарекомендував себе. Ну, Мохнацький викликав i принагiдно запросив до себе на вечерю. Дивно, чому Антiн упираеться, вiн же завжди був про Мохнацького найкращоi думки.

Антона нiтрохи не здивувала така новина. Когось же повиннi були залишити. Може, якраз добре, що Владека. Його турбувало тiльки те, що професор, хай вiн i дуже розумний, зiпсував своiм запрошенням план iхнього вiдпочинку.

– Гратулюю, Владек. Але ж це тебе запрошено, а я – приший собацi хвiст?

– Твого iменi не назвав, проте сказав: «Берiть обов’язково з собою якогось мудрого хлопця».

– О, дякую! Однак менi не випадае йти.

– Ти мусиш, Антосю. Зроби це вже для мене, якщо навiть тобi не хочеться. Менi треба бути. А як я сам? Крiм того, я зовсiм недавно познайомився з дочкою Мохнацького. Це чудове, тендiтне створiння, янгол! Сам побачиш.

Антiн кивнув головою, всмiхнувся.

– Бачу, в тебе е ще i вроджене умiння у всьому добиватися успiхiв. Бажаю щастя, майбутнiй зятю професора Мохнацького! Що ж, пiдемо. Менi важко в чомусь тобi вiдмовити.

Дверi гостям вiдчинив сам професор. Виставив чорну борiдку й хвилину вдивлявся, немов хотiв переконатися, чи цi люди гiднi переступити порiг його житла. Потiм стримано:

– Заходьте.

Жестом запросив сiсти. Гостi квапливо виконали запрошення.

– Отже, абсольвенти,[3 - Випускники гiмназii або унiверситету.] – порушив мовчанку професор, нахиливши вперед голову, щоб поглянути на хлопцiв поверх окулярiв.

– Так, пане професоре, абсольвенти, – чемно вiдповiв Владек.

– Ага-м-м…

Професор зняв окуляри й витер iх хустинкою. Владек скромно сидiв на краечку м’якого крiсла й дивився кудись у куток. Антiн розглядався по вiтальнi. Сподiвався побачити в покоях Мохнацького розкiшнi меблi, килими, фотелi, люстри, але всього цього не було.

– А ви де гадаете влаштуватись? – звернувся професор до Антона, знову перериваючи прикру мовчанку.

– Побачу, ще не вирiшив, – знизав Антiн плечима.

– Довго думаете. Ось ваш колега уже визначив свое мiсце в суспiльствi.

– Та-ак… Але менi здаеться, що асистентура ще не розв’язуе цього питання. Воно набагато складнiше.