Край битого шляху

«Мохнацький», – полегшено зiтхнув Антiн.

Проте в дверях показався не професор, а його асистент, Владек.

Владек якийсь час придивлявся до засмальцьованоi постатi, не вiрячи своiм очам. Пiзнавав i не пiзнавав. Стрепенувся, як вiд несподiваного вiтру, що увiрвався раптом через вiкно й пiдхопив на столi папери.

– Антось?! – уста розтягнулися в усмiшку i враз застигли. – Антось… Здоров! Мiй низький уклiн! – Розвiв руками чи то до обiймiв, чи вiд здивування. – Звiдки ти взявся такий страшний, Антосю? З тюрми чи з копалень?

Антiн звiльнив свою руку з Владековоi, розстебнув брудний вiд поту комiрець.

– Духота у Львовi нестерпна. Ти хоч би вiкна вiдчинив. Маринуешся.

– Ми якось говорили про тебе з професором. Вiн запитував, чи я не знаю, де ти влаштувався на роботу.

– А ти вiдповiв, що не знаеш i знати не хочеш.

Владек зрозумiв натяк. Усмiхнувся, багатозначно похитав головою i пiдiйшов до Антона з таким виразом обличчя, нiби хотiв сказати: «Запiзно, колего, позицii змiнилися».

І все-таки зморшка незадоволення вирисувалася на його чолi.

…Пiсля похорону матерi Владек недовго пробув дома. Пригнiчений горем, батько ставав чимраз важчим у спiвжиттi. Вся розмова зводилася до спогадiв про маму, яка нарештi в уявi батька стала неземним творiнням, що вознеслось на небо. Владек спочатку потакував i запевняв, що мати напевно в раю. Але це йому набридло. Вiн холодно розпрощався з батьком i поiхав.

А у Львовi навiявся смуток. Професор бачив Владека завжди пригнiченим, задуманим i щоразу запрошував до себе.

Владек часто вiдчував на своему плечi спiвчутливий дотик важкоi руки Мохнацького, часом ловив короткий погляд Юлi. Вiн уже не позував перед нею, не розсипав комплiментiв, самовпевнено чекаючи реваншу.

Юля деякий час зовсiм байдуже ставилася до вiзитiв Владека. Спочатку iй хотiлося запитати хоч що-небудь про Антона, але не питала. Бувало, що й не покидала своеi кiмнати, коли приходив Владек. Але минали днi, все частiше чула вона його голос, коротку скупу мову, кожного разу щось нове, серйозне знаходила в його поглядi, i в неi почала змiнюватися думка про Владека.

– Ви так змiнилися, Владеку.

Як йому було приемно чути такi слова! Вони були платою за все: за колишнi прикростi, за смерть матерi. Вiн навiть насмiлювався брати Юлину руку в свою долоню. І хоч це тривало тiльки мить, Владек помiчав у Юлиних очах те, чого так ждав. Терпеливо чекав далi.