Край битого шляху

Нi, Владек готовий i зараз зробити iм добро, але визнати iх собi рiвними було над його сили…

«Вiдiрви, вiдiрви руку, поки не пiзно, щоб не довелося вiдрубувати з кистю!» – просичав над вухом притишений голос Костельнiцького. Владек схопився з-за столу.

– Ти чого так швидко? – пiдняв голову Антiн.

– Ах, пробач, – знiтився Владек, ховаючи в нещирiй усмiшцi свое збентеження, – я забув, що мушу… У мене важлива справа.

– То йди, – Антiн не пiдводячись подав руку.

Владек вибiг з кнайпи, як iз кiмнати, сповненоi чадом.

Не стало Антона. Не стало того неотесаного, хоч i доброго хлопчини, з яким переплелося Владекове дитинство, не стало й того, хто був щирим порадником в юностi. Шкода. Але й немае тепер суперника. Бо хто вiн? Нащадок простого хлопа, в якого руки порепанi, обличчя посинiле од вiтру, хлопа, що з торбою за спиною голодними очима оглядае вiтрини крамниць… «Але ж я знав давно, хто вiн, чому тодi любив його? Може, й любив – за розум. Але все мое нутро бунтуеться проти бруду й розпусти. А вiн саме цей грiх несе в свому родi, i тому в мене немае супроти нього бiльш нiяких обов’язкiв!»

З вiдчуттям полегкостi, що раз i назавжди порвалися зв’язки з тим, до кого був прихильний його батько, хто часто ставав мало не опiкуном, а останнiм часом серйозним суперником, зi злобною втiхою, що мае чим перегородити Антоновi дорогу до Юлi, Владек не йшов – просто бiг до Мохнацького.

До Юлi. Не знав, що скаже iй, але мусив сьогоднi ii побачити. Може, для того, щоб оберегти цю нiжну iстоту вiд дотику, навiть вiд погляду долею проклятого Антона. «Це не егоiзм, не безсердечнiсть, – переконував себе. – Вбиваючи його, я рятую ii, Юлечку…»

Застав Юлю в садку бiля квiтiв. Привiтався, вiдчинив хвiрточку i зупинився.

«Це втiлення найпрекраснiшого, що е на цьому свiтi», – подумав Владек. Хiба зможе вiн хоч би натякнути iй на такий бруд? Нi, вiн мусить тiльки вiдгородити ii своiм коханням. А це вдасться, уже вдаеться.

…Мохнацький зняв окуляри й довго не мiг упiзнати свого колишнього студента.

Приглядався.

– Ви – Кривда? Але чому такий змарнiлий? Що з вами? – схопився з канапи й пiдiйшов до Антона. Взяв його за руку. – На вас страшне вбрання. Вам не дали роботи, так? О, це безглуздя нашоi полiтики! Але чому ви не зайшли до мене? Я змiг би вас влаштувати у фiлii державноi гiмназii…

– Але ж бо все гаразд, – заспокоював Антiн професора. – Я з дороги i тому… такий, – знiяковiло показав на костюм. – Пробачте за мiй вигляд, але в мене невiдкладна справа.