Край битого шляху

Розмова не клеiлася, i вiд цього обом було нiяково. Владек занепокоено роздивлявся по вулицi i, збуджений всякими думками, швидко йшов. Аж тепер згадав, що Антiн нiчого не знае про смерть матерi. Згадав i про зустрiч з Оленкою. Глянув на Антонiв профiль i заспокоiвся: нiчого подiбного не було мiж цими людьми з однаковими прiзвищами.

У кнайпi розповiдав Антоновi про смерть матерi. Розповiдав спокiйно, без жалю, байдуже, не помiчаючи скупоi сльозини в Антоновому оцi. Антоновi дивним здавався цей спокiйний тон Владека: «А можливо, в життi так i повинно бути, – думав.

 – Воно, життя, таке байдуже до смертi».

Щоб розвiяти сумнiви, Владек спитав про колишню Антонову сiм’ю.

– Що це ти так раптом зацiкавився? – не розумiючи такого повороту розмови, спитав Антiн. – Скiльки разом жили, не розпитував.

– Мама казала, що ти нiкого не пам’ятаеш…

– І тобi також, як i матерi, хотiлося, щоб я нiкого не пам’ятав?

– Ти не повинен би так згадувати мою маму. Ми ж росли, як брати… Якщо навiть у тебе i були сестра чи брат, то, зрозумiло, вони не могли б бути менi близькими…

– Що ж, тепер скажу… Воно твоiй репутацii вже не пошкодить.

Нi, нi, це не докiр покiйнiй Кузьмiнськiй. Так мусило бути… – Антiн задумано дивився в тарiлку. – Були в мене… Був брат Василь… i сестра Оленка була…

Дзенькнула об тарiлку виделка. Сполоханi Владековi очi глянули на товариша, але Антiн не помiтив цього. Вiн сидiв край столу сумний, погляд його спинився на бокалi з брунатним вишумiлим пивом.

Не говорив i не iв…

«Брат повii», – вдарило Владековi в скронях. Те, що хвилину тому було недоречним, диким бажанням, стало тепер страшною дiйснiстю. Тодi йому хотiлося, щоб так було, бо вiн мав би чим дискредитувати Антона перед Юлею. Але ж це тiльки в уявi. А насправдi? Насправдi – Антось, його найближчий товариш, майже брат, став раптом братом повii. А це страшно. Цим не принизиш його перед Юлею. Цим його уб’еш.

Суперечливi почуття завирували у Владековому серцi.

Там ще жило спiвчуття до Оленки. Спогад про неi ще яснiв бiлою плямою, але та пляма звужувалася, меншала й погасала. Невидима рука вiдкрила завiсу невiдомого минулого Кривди, i звiдти виповзли виснаженi постатi коростявих дiтей серед брудноi хати. Колись Владек над цим не задумувався, хоч знав, що Антiн з селянськоi родини. Тепер огида стрясла його тiлом на згадку, що з цими людьми вiн лежав на однiй постелi, iв з однiеi тарiлки.