Край битого шляху

Задумайся: чому? Чому твому батьковi не чужий був я, украiнець, а Костельнiцькому, наприклад, зовсiм чужi сiлезькi селяни-поляки? Хiба не ясно тобi, що санацiйному урядовi немае нiякого дiла, крiм зиску, до тих, хто трудиться, незалежно вiд того, якоi вони нацii?

– Чого ти хочеш, Антосю? Ти говориш, немов читаеш комунiстичну прокламацiю. Знаеш… це мене починае лякати.

– Не бiйся, я не комунiст. Але вони мають цiлковиту рацiю. Я не збираюся пiднiмати революцiю. Можна знайти iншi шляхи боротьби. Ми люди науки.

Ми могли б наукову дiяльнiсть спрямувати проти таких ганебних явищ. Слухай, ти ж поляк, патрiот. Менi здаеться, що коли б ти зрозумiв трагедiю нацiональноi загибелi полякiв, тебе дiткнуло б горе iнших пригноблених нацiй… Ну, якого бiса посмiхаешся, амебо!

– Антосю, Антосю, – похитав головою Владек. – Чого ти завжди гориш? Ще на семiнарi отак: я, я, ми, нам! А що зробив? Дурного реферата на гуртку не зачитав.

– Дурного реферата не хотiв зачитувати. Досить уже цього з тебе. Нехай я нiчого не зробив, але ти навiть не маеш бажання.

Загрiв мiсце на кафедрi, ходиш по п’ятах за Мохнацьким i ждеш вiд нього ласки. Ех, Владику-паничу! Чому ти не комендант почесноi варти в Мосьцiцького, а асистент на кафедрi славiстики? Якi фатальнi помилки бувають у нашому життi!

Владек не сердився. Вiн звик вiддавна до таких Антонових вибухiв. Тепер його цiкавило чи, може, насторожувало тiльки одне: буде Антiн писати дисертацiю чи нi?

– Не знаю, – вiдмахнувся Кривда, як вiд набридливоi мухи.

 – Дисертацiю вже ти пиши, щоб швидше вiдiбрати крiсло в Мохнацького.

– Антосю, ти, мабуть, дуже голодний, що такий злий.

– Голодний як вовк, це правда…

– А в кишенi нi гроша…

– Як у турецького святого.

– Тодi ходiмо в кнайпу. Вiдiрвемося трохи вiд питань науки й поговоримо про життя. Воно iнодi бувае цiкавiше, нiж твоi науковi теревенi.

– Безумовно, Владеку. Їсти треба… Ага, Мохнацький не виiхав нiкуди, вдома?

Владек рiзко повернув голову.

– А тобi вiн навiщо?

– Мушу з ним поговорити.

Це ще едина розумна людина на цьому свiтi.

– Добре, я сьогоднi скажу йому, i вiн буде завтра на кафедрi.

Антiн посмiхнувся:

– Боiшся. Страх тут нiчого не допоможе. Те, за що боiшся, залежить, мабуть, не вiд нас. Так… А до Мохнацького я зайду ще сьогоднi. То як, iдемо чи, може, роздумав?

Із удаваною байдужiстю Владек поплескав Антона по плечу.

– Уявляю собi, Антосю, яким ти будеш диваком, коли постарiеш.

Мовчки вийшли на вулицю.