Край битого шляху

Ця спокiйна вiдповiдь здивувала Владека до смiху.

– Що ти плетеш? Здурiв?… То ти таки поiхав пiсля тiеi розмови з професором? Ха-ха-ха! Ну, на таке тiльки ти здатний. Ти фанатик, слово честi. Тож розповiдай, це дуже цiкаво. – Владек запалив цигарку.

Кривда не квапився оповiдати. Вiн, здавалося, й не чув Владекових слiв. Задуманi очi втомлено ковзали по невеликiй кiмнатi. Не дивлячись на Владека, Антiн зайшов до кабiнету професора, сiв у м’який фотель напроти стола. Владек iшов за ним.

Все так, як було тодi, коли Антiн складав магiстерськi екзамени.

Лише один новий предмет з’явився – асистент Кузьмiнський. Кривда зупинив на ньому погляд.

– Ти про щось питав?

– Розумiеться, я чекаю вiд тебе цiкавих новин.

Антiн пiдвiвся. Вiн глянув на елегантного Владека, що стояв поряд з вичiкувальною усмiшкою на вустах, i в Антона пропало бажання розповiдати.

– Ти ще не женишся, Владку?

Запитання було несподiваним i, на думку Владека, нетактовним.

– Ти залишився таким дивакуватим, Антосю, як i був.

Хiба про це зараз мова? Ну, сiдай, чого став?

Антiн почав розповiдати про свою подорож у Сiлезiю.

– Я думав там знайти якусь пiдтримку в учених колах. Нема нiчого. Нема навiть учених кiл. У тих нещасних бiблiотеках Освенцiма i Катовиць сидять шваби або польськi перевертнi. Їм усе байдуже. Ба що бiльше, iм не байдуже. Вся польська лiтература пiд прилавком, а на виставках рекламуються фашистськi брошурки. Не тiльки вугiлля експортують до Нiмеччини, а й честь польського народу.

А в селах темнота. За два мiсяцi перебування я обiйшов десятки сiл, а шкiл – на пальцях перелiчиш. Стiльки, як у Галичинi украiнських. Або й ще гiрше!

Худi Антоновi щоки ще бiльше позападали вiд хвилювання. В очах палахкотiв гарячковий вогник. Чорний чуб уперто спадав на очi. Владек спокiйно слухав. Креслив скрiпкою якийсь трикутник на рiзьбленому прес-пап’е. Потiм тихо ахнув i почав поспiшно затирати його нiгтем.

– Отже, повна германiзацiя, – вставив.

– Я бачу, що ти слухаеш i нiчогiсiнько не розумiеш. Не повна, хто сказав, що повна? Але до того йде, i мовчати не можна!

Антiн термосив товариша за руку, за плече, то знову вiдходив, поправляючи непокiрне волосся.

– Послухай, Владеку, ми з тобою говорили колись про полонiзацiю украiнцiв. Ця справа тобi чужа. Але ж бачиш, тiй самiй владi, яка полонiзуе украiнцiв, зовсiм байдужа доля власноi нацii.