Край битого шляху

Сивий туман сповзав з Високого Замку, оголений купол гори немов наблизився до ратушевоi вежi, в розрiдженому повiтрi звiдусiль линули несмiливi ранковi звуки: десь дзенькнув метал, гудок прорiзав тишу, аж з-за мiста донiсся гомiн ранку. Антiн зiтхнув, радiючи, що нiч скiнчилася.

Вулицею Кохановського вийшов на Погулянку, звiдти повернув у лiсок i йшов, збиваючи з кущiв росу. З боку Винникiв показалися водонапiрнi башти, а далi – левади, вкритi кучерявою молодою отавою.

Пастухи гнали корiв, плугатар, повйокуючи на коней, орав стерню на обочинi, жiнки з граблями виходили на загони скошеного вiвса.

Люди ставали до працi. А здалеку линула пiсня, стелилася над землею, губилась, знову тихо бринiла й гасла.

По полю ходжу, по полю броджу —

Нема нi стеблинки…

Ой, бiда менi у тiй сторонi,

Бо не маю родинки…

Це той чоловiк, який з косою сховався у видолинку, проспiвав тужливо i зник разом з пiснею. А пiсня струсила росу з трав, з гiлок крушинових кущiв, прозвучала й затихла, мовби й не було ii – простоi, сповненоi звичайного селянського горя.

Напевно, й ковзнула б по схилах, i всякла б у землю – безслiдно, та не пройшла мимо Антона – зачепила. І вiн вслухався, а вона бринiла уже в його пам’ятi.

Хтось створив цю пiсню, хтось вирвав шматок душi й пустив мелодiю мiж людьми. А вони день за днем, тиждень за тижнем, вiд першоi хвилини й до останньоi з цiею пiснею тут, на полi. Їхня пiсня, iхнi клаптi поля, iхнiй пiт, тут вони зустрiчають перший промiнь сонця, тут вчаться говорити, закохуються, обвiянi запахом полину й чебрецю, тут i вмирають, на цiй пiснiй скибi землi.

Все життя втупленi поглядом у землю, не розгинаються, щоб глянути на небо, вони спiвають пiсню, журбою мережану, спiвають для себе.

Антiн стояв на краю поля пiд лiсом, не зважуючись пiдiйти до хлiборобiв. Вчорашня розпука, почуття самотностi здавались йому мiзерними й жалюгiдними перед iхнiм життям. Учорашня розмова з Мохнацьким викликала тепер на його обличчi скептичний усмiх. Дисертацiя! Кому це потрiбне? Може, цим людям допоможе розiгнути спини й глянути в небо? Наука задля науки чи наука заради життя?…

Антона завжди тривожила й дiймала пiсня.

Вiн чув пiснi у дитинствi вiд матерi, сам iх спiвав, чув iх, веселих, а iнодi до слiз тужливих у горах, i завжди вони залишали в серцi слiд, невисловлене почуття. Але ця – тиха й така безнадiйно болiсна – вдарила хвилею в Антоновi груди, розкрила затягнутi полудою очi i дала збагнути, що ii творцям не допоможе його наука.