Край битого шляху

Навiть не дiйде до них. Вона прошелестить листками пiд пухлими пальцями вчених, промайне перед iхнiми вицвiлими очима i загубиться в купах макулатури. А хлiбороб i далi гнутиме спину й спiватиме своеi – не Антоновоi пiснi…

Дотепер був певен, що всi нещастя, якi доводилося бачити на власнi очi – все це плiд некультурностi, неосвiченостi простого люду. А сьогоднi всi цi уявлення, ще раз зiткнувшись з дiйснiстю, лопнули, як мильна булька. Стоси книг i товста тека з сiлезькими матерiалами лежали на поличках у книжковiй шафi й насмiхалися з нього – байдужi до людського горя, як усi надбанi знання.

Антiн зрозумiв це всiм серцем, i якоюсь порожнечею вiйнуло в грудях. Не стало там того, чим жив досi, чим страждав, на що надiявся, чим заповнював кожну прогалину в часi. Хтось це забрав i замiсть того не поклав нiчого.

Минали днi, а вiн переглядав газети й годинами лежав, втупивши погляд у стелю.

Та одного разу майнула повз вiкно висока постать Владека. В першу хвилину Антiн зрадiв: поговорить, подiлиться з ним думками.

Але одразу ж уявив переможний вираз Владекових очей. Уявив його бiля себе: Владек поплескуе по плечу й зухвало докоряе: «Ми приходили до тебе, де ти волочився?»

А дзвiнок деренчав.

«Треба забути все до крихти. Не можна тепер з ним зустрiчатися».

Вибiг у коридор i сказав до Мацiйовоi:

– Мене нема дома, я кудись поiхав.

Чув, як Владек спитав здивовано:

– Знову поiхав? Назавжди?

У Владековому запитаннi звучала нотка радостi.

«Хай буде так… Я стою вам на завадi, мене немае», – гiрко подумав Антiн i махнув рукою.

Владек повертався вiд Антона збуджений, але заспокоений. Все! Вiн сьогоднi освiдчиться Юлi. Владек уже давно розмовляв з Мохнацьким i мае вiд нього, так би мовити, батькiвську згоду. Ця розмова вiдбулася-таки на початку семестру.

Часто пiсля роботи Мохнацький любив поговорити на теми, якi зовсiм не стосувалися науки. Про мисливство, якщо надворi зима, влiтку – про рибальство, притому вiн нiколи не рибалив i не полював.

Владек радо пiдтримував такi розмови. Йому здавалося, що вони зближують його з професором. Воно й справдi так було. Мохнацький iнодi згадував покiйну дружину, а тодi обов’язково говорив про Юлю – ii копiю. Владек пожвавлювався, i професор помiчав, що його асистент не байдужий до Юлi.

Але якось зайшла розмова про Кривду. Мохнацький запитав, чому вiн не заходить, що з ним. Вiн же привiз iз Сiлезii цiкавi матерiали.