Край битого шляху

Чи працюе над ними? І взагалi що вiн зараз робить? Владек вiдчув у голосi професора теплу турботу про Антона, i це його занепокоiло. Довго не думаючи, вiн збрехав, що Кривди у Львовi немае. Професор пошкодував. Було б добре, якби Кузьмiнський довiдався про його адресу. Владек промовчав.

– Мудрий хлопець, проте я не можу його зрозумiти, – промовив професор сам до себе. – Та-ак… Але й ви чомусь останнiм часом не заходите. Посварились, чи що? – пiдморгнув багатозначно.

Владек просiяв. Слава Богу, Мохнацький змiнив тему.

– Нi, пане професоре, – зiтхнув вiн, опускаючи очi. – Нi. Але коли вже так розмова повернулася, то… як сказати… – Владек постановив собi сказати саме тепер. – Усе виходить не на жарт.

– Ого! То це поважна причина! – засмiявся Мохнацький. – Напевно, у вас горе, а в когось смiшки.

– Та нi! Здаеться, нi… Юля прихильна до мене…

– І вiн не приходить! Дивiться на нього!

– Я ж не знаю, як ви…

– А що я? – тут професор пiдвiвсь i задумався. Тiнь майнула в його очах. – Що я?…

Владек схопився з крiсла.

– Щиро дякую, професоре… Я… я дуже…

– Ви дуже приемно схвильованi, – докiнчив Мохнацький улюблену фразу свого асистента.

– О, так…

Пiсля цiеi розмови Владек довго ходив сам не свiй. Що робити? До приiзду Антона iз Шльонська все так добре складалося. І принесло ж його! Ще тодi, в садочку, Владек зрозумiв, що Кривда став серйозним суперником. Вiн бачив, як Юля кинулась йому навздогiн, а потiм зайшла до хати, залишивши його самого в саду. Знав: вони зустрiнуться.

Та як цьому запобiгти? Розказати iй про сестру Антона – неможливо. Йому? Так, Антоновi. І вiн пiшов до Антона, щоб розкрити товаришевi страшну таемницю, хоч вона, може, i уб’е його.

Владек повертався вiд Антона задоволений. Добре, що його не застав удома. Все-таки прикро було б казати йому правду. Тепер вiн знае, що робити.

Напахчений, гарний i шляхетний, вiн прийшов пiсля довгого часу до Юлi. Вона не зрадiла його появi, але й не виявила незадоволення. Їй тепер було байдуже до всiх.

Юля вже не чекала на Кривду. Минали осiннi днi, вiдриваючи один за одним календарнi листки – тихо, мляво, спокiйно. Антiн не приходив. Спочатку нетерплячка, потiм ображена гордiсть, врештi, тупа байдужiсть зморювали душу дiвчини. Запитувала себе, чи справдi любить. І залишалося це загадкою, такою дивною й нерозгаданою, як i сам Антiн. Професор часто згадував Кривду. Юля тодi насторожувалася, але довiдувалась тiльки про одне: дивний Кривда знову зник.