Край битого шляху

Бо куди подiтися? Антiн уже не мiг бути з тими, якi гризлися за своiх сеймiвських послiв у той час, коли по селах лютували каральнi експедицii. Але йти в юрбу безробiтних, якi сновигали бiля магiстату та «Убезпечальнi спулечноi»[11 - Установа соцiального забезпечення.] i час вiд часу пiднiмали вгору кулаки, – за що iх полiцаi рубали шаблями i топтали кiньми, – Антiн вважав безцiльним.

Що робити? Украiнськi гiмназii в Галичинi майже всi позакриванi, шкiл по селах немае, а коли i е, то в бiльшостi польськi; дiти сiлезьких селян ще з колиски вчаться говорити по-нiмецьки, а преса спiвае осанну новому «Наполеоновi», розкриваючи обiйми нiмецькому фашизмовi.

А тут про Антона враз заговорили газети. Вiн раптом вiдчув у собi неймовiрну силу пристрастi, гнiву й силу своiх знань. Вiн спробуе спинити те божевiлля, що огорнуло верховод-полiтиканiв, iнтелiгенцiю. Йому здалося: якби iм вiдкрити очi, то вони ще встигли б повернутись iз слизькоi стежки, що веде в провалля.

Антiн стояв у нерiшучостi: йти до Мохнацького чи нi? Там Юля, туди йому не можна.

Надвечiр вийшов з дому. Як колись перед екзаменацiйним столикам, затремтiв, коли з-за рогу показалася така знайома хвiрточка, густо повита диким виноградом, готичний фасад професорського особняка. Тремтiв вiд думки, що йому може вiдчинити дверi не сам Мохнацький, а Юля або… Владек.

У кiмнатi застав самого професора. Такий, як завжди, – низький, кремезний, з лисою головою, насупленими бровами i чорною борiдкою.

– До мене? – спитав професор похмуро i байдуже, немов Кривда прийшов до нього вперше.

– До вас, професоре. Не впiзнали?

– Чому, пiзнав…

Кривду вразив непривiтний холодний тон Мохнацького. Чому вiн так? Сердиться, що не заходив, чи, може, вiн, Антiн, небажаний гiсть? Чи не краще одразу ж пiти, не сказавши нi слова?

Професор ледве чутно запросив сiсти.

– Я до вас просити поради, пане професоре, якщо ви бажаете мене вислухати.

– Поради? – Мохнацький пiдвiв здивованi очi. – Просити поради?

Кривда пiдвiвся, мнучи шапку в руках, мов хлопчина, що не знае, як сказати, чого прийшов. Професор дивився йому в очi, вичiкуючи. Приглядався до передчасних зморщок на чолi юнака, до його смаглявого обличчя, дошукувався того, що могло подобатися Юлi. Справдi, весь вираз обличчя говорив про впертiсть i наполегливiсть вдачi цiеi людини. Так, вiн мiг сподобатись Юлi.