Край битого шляху

– Го, дивiться на нього…

…На засiданнi професор уважно слухав i нервово смикав борiдку. Той самий Сарабай виступае з грунтовним аналiзом його працi. Детально аналiзуючи змiст книги, вiн звертае увагу на те, про що мало думав сам автор. Украiнiзми в творчостi Словацького взятi з уст простого народу. Героi творiв Словацького – поляки з чернi – широко вживають iх у своiй лексицi. Цей прийом, як стверджуе Мохнацький, вiдiграе у творах поета не стiльки стилiстичну, скiльки соцiальну функцiю. Вiн говорить про глибоку спiльнiсть i зв’язок двох народiв.

– Це вам тiльки один приклад того, – зазначуе Сарабай, – як можна навiть на сухому мовному матерiалi дослiджувати соцiальнi явища.

Мохнацький вже не смикае борiдки. Сарабай, не уникаючи його погляду, витягае з кишенi складену газету.

– А ось вам, до речi, цiкава стаття Кривди в останньому номерi «Ради». Прочитайте. В нiй е багато спiльного з творами професора Мохнацького. Як бачите, наука не йде в лiс. А це вже добре.

До кiнця засiдання професор досидiв, але вiн не чув нiчого, заглибившись у читання Кривдиноi статтi.

Пiсля цього професор мав розмову з ректором. Той говорив, що такi засiдання – а змiст сьогоднiшнього йому вiдомий – недопустимi в унiверситетi. Праця Мохнацького iдейно сумнiвна, це факт незаперечний, проте ii автор, професор унiверситету, бере в засiданнi активну участь.

Мохнацький вiдповiв прямо:

– До вашого вiдома, я на тому засiданнi не промовив нi слова. А про своi працi дозволяю говорити, що кому хочеться.

Дивувався сам зi свого молодечо-бойового настрою.

Повернувшись додому, гукнув збуджено:

– Юлю, Юлечко, iди-но подивися, що наш фiлософ утяв! Хiба я не казав?

Уголос читали статтю i вiдгуки про Кривду в газетах. Кожен по-своему радiв за Антона.

– Напевне, вiн у Львовi, – зробив висновок професор. – Так я думаю. І менi треба з ним поговорити.

– Я пiду до нього, татку.

– Ну, це, здаеться, не випадае, – вiдповiв професор задумливо.

– Я пiду до нього! – сказала Юля твердо, i тодi Мохнацький пiдвiв очi.

– Що це з тобою? Ти вся гориш!

– Нiчого, татку. Вiн у Львовi. І я пiду…

Мохнацький зрозумiв усе. Побачив те, чого нiколи не припускав.

– Як, ти?!

– Так…

Антона приголомшив успiх. В хаосi думок, що нахлинули, вiн спiймав одну, яка, здавалось йому, поведе тiею середньою дорогою боротьби – мiж примиренством i лiвою крайнiстю.