Край битого шляху

Знаете що? Напишiть розвiдку про топонiмiку без жодного полiтичного забарвлення, i я вмiщу ii у кракiвських «Вядомосьцях лiтерацкiх». Там я дещо вже друкував.

Антiн схопив за руку професора. Але той смикнув ii i знову тим самим пронизливо-недовiрливим поглядом ошпарив Кривду.

– Де ви були весь час?

– Тут, професоре.

– Чому не заходили?

– Не мiг. І не можу вам сказати, чому…

– Дивiться на нього! А я хочу, щоб ви сказали менi правду. Хто до вас сьогоднi заходив?

– Не розумiю. Нiхто не заходив…

– Нiхто?! Як – нiхто? – кинувся професор.

 – Де ж тодi Юля?

– Панна Юля? До мене? – сторопiв Антiн. – Як…

Професор метнувся до одежноi шафи й накинув пальто. Кривда зупинив його.

– Що сталося? Кажiть же!

– Сьогоднi ми читали вашу статтю i те, що в газетах. І вона щось задумала… Недавно пiшла. Бiжiть, ну, швидко бiжiть! Знайдiть i приведiть ii сюди. Ну, чого стоiте?

Антiн бiг вулицями, не розумiючи, в чому справа. Знав, що Юля десь там, у нього. Але чому, чому? Шарпнув дверi, вбiг у сiни, вiдчинив дверi своеi кiмнати.

Бiля етажерки стояла Юля. Великими очима дивилася на Антона, збентежена, вродлива. Чорнi кучерявi пасма вибилися з-пiд шапочки, розкритi вуста готовi були вимовити якесь слово, але в очiкуваннi мовчали.

Розхристаний, задиханий Антiн пiдiйшов до неi i взяв за руку.

– Що… що сталося, Юлю? Чому ви…

– Я прийшла до вас, – промовила вона тихо. – Вам тяжко.

Приголомшений таким навальним щастям, Антiн стояв розгублений. Це було неймовiрно.

Гарячими устами припав до ii рук.

– Дорога моя…

VII

На початку листопада з Владеком трапилася пригода, про яку йому нiколи й не снилося. Це було жахливо. На Валах, у самому центрi, до нього пiдступила якась жiнка й вчепилася за руку. Зморене блiде обличчя й погаслi очi страшно дивились у сутiнках на нього, висохлi губи шептали: «Пане, пане!» Владек хотiв вирватися вiд божевiльноi жебрачки i в ту ж мить прикипiв до мiсця. Пiзнав: це була Оленка…

…Оленка прокинулась.

Мале вiконце рожевiло, в хату заглянув ранок. Їй щось снилося, проте сон утiк, як тiльки розплющила очi. Тодi згадала все, що сталося вчора, щаслива усмiшка промайнула на устах, очi, сповненi щастя, повернулися в бiк Владека… i одразу ж погасли. Бiля неi не було нiкого. Не повiрила. Схопилася з лiжка, кинулася до сiней, скрикнула. Не було нiкого. Чи не приснилось усе це iй? Безпорадно оглянулась довкола, схлипнула, i гiрка складка залягла в кутику вуст.