Край битого шляху

– Дурненьке дiвчисько, – прошепотiла до себе, – ти думала, що вiн зрозумiв твое горе, побачив у тобi людину i залишиться з тобою… Нерозумна…

Щось зашелестiло пiд ii руками. Пiдняла край подушки i побачила грошi.

– Заплатив… Змилувався… Милостиню дав i втiк… Втiк, щоб не бачити мене, окаянноi!

І заридала, припавши до подушки.

Змучена, блiда, кволо пiдвелася з лiжка. Побачила себе в дзеркалi. Може, вперше в життi побачила себе такою, якою була насправдi. На неi дивилася не та кокетка, що примруженими очима, закинутою назад головою i вiдкритими грудьми заманювала до себе чоловiкiв, – повнi горя голубi очi з докором i нерозумiнням дивилися з дзеркала на свою двiйницю i питали:

«Що ти зробила з себе, сестро?»

Тремтiла вся i мовчки вiдповiдала:

«А як же жити?»

Читала вiдповiдь, невмолиму, страшну:

«Краще умри».

Здригнулася вiд цiеi думки, затулила руками обличчя й одвернулась.

«Не хочу вмирати, не хочу… Жити хочу!»

Перед очима виникали одна за одною картини пережитого…

Найми в мiстi.

Стара панi на кожному кроцi штовхае, немов для потiхи. Так тривало довго. Не витерпiла. Кров’ю з розбитоi губи плюнула в очi панi. Побита, скривджена, ще зовсiм мала, ходить вiд дверей до дверей, просить хлiба.

Знову найми. Їй шiстнадцять рокiв. Молодий пан, дихаючи в обличчя вином, хапае ii в темних сiнях, скручуе руки. Пручаеться. З усiеi сили б’е його в гладке обличчя.

Вулиця. Зима. Голод уже перестав дошкуляти, тiльки тiло стало вже важке; ходити трудно. Бiля ратушi стоiть жовнiр.

Темна нiч. Манить його пальцем до себе i хриплим вiд страху голосом шепоче: «Два злотi…»

Здригнулася вiд цiеi згадки. Але в розiрваний ланцюг спогадiв вклинюеться ще одне кiльце, блiде, неясне. Може, це й не спогад, а тiльки сплетiння думок.

…Хата. Мабуть, та, в якiй народилася. Хтось ледь живий лежить на лiжку. Бiльший вiд неi хлопчик дрижить з переляку i тулить ii до себе. А потiм… До хати заходять люди, хочуть ii взяти, але вона плаче, не даеться i кричить: «Антосю! Антосю!» Все забулося, наче в туманi, лише цей крик, цей крик… А далi нитка спогадiв рветься.

Що далi було? Хто був цей Антось? Може, брат? Про це iй не говорили. Ще зовсiм маленькою послали в якесь село пасти корови.

Одного дня сказала господаревi:

– Йду до мiста служити.

Їй дали посвiдку з гмiни, i вона пiшла.

…А вчора зустрiла людину. Зустрiчала iх багато i до кожного пiдходила. Як на торговищi. Але цей був якийсь не такий. В очах його таiвся смуток.