Край битого шляху

І, здаеться, саме це не дозволило iй вимагати грошей. Хотiла хоч на хвилину чистого щастя. І вiн iй дав. Як милостиню, як тi грошi, що залишив пiд подушкою. Дав i втiк. Бо вона не людина. Повiя. А вдень з повiею нiхто не хоче розмовляти.

Стояла, повернувшись обличчям до стiни, опустивши руки. Очi втупилися в одну точку.

Враз обернулася. Схопила грошi й квапливо почала складати речi у валiзку. Постукала до господинi, дала iй плату i, не сказавши нi слова, подалась на вокзал.

З провулка вийшов знайомий.

– A-а, цiлую ручки! – обняв ii за плечi.

– Куди панянка зiбралася?

– Вступися.

– Хи-хи-хи! Це вiдколи так? – Притягнув ii до себе. – Сьогоднi де?

– Тут! – крикнула i щосили ляснула долонею по щоцi. – Тут! – повторила ще раз i вибiгла на головну вулицю.

Не знала, що робити, куди iхати. Тiльки твердо вирiшила: геть звiдси, кудись далеко, де ii нiхто не знае.

– До Львова, – сказала у вiконце.

…Минали днi i тижнi. Надходила глуха осiнь, почалися холоди, випав раннiй снiг. За малу комiрчину, найняту в однiеi мiщанки на Левандiвцi, вiддала вже останнi грошi.

Спочатку ще кликали ii прати бiлизну, тепер i цей заробiток урвався. Щодня ходила шукати роботи. Але марно.

Бiля магiстрату товпилися люди, тиснулися в черзi, вимагали роботи. Закутанi в лахмiття, тупали замерзлими ногами по бруку, махали руками вiд холоду, хто стояв мовчки, хто вголос бубонiв прокляття.

– На бiржу, на бiржу! – чулися щоденно вигуки адмiнiстраторiв.

Одежа Оленчина зносилася. Зимове пальто з заячим комiрчиком ледь прикривало благеньку лiтню сукенку.

Але в натовпi безробiтних вона все ще вирiзнялася своiм одягом.

– Панянка також без роботи? – якось спитав ii сусiд у черзi до приймальнi магiстрату.

– Без роботи.

– Давно?

– Третiй мiсяць.

– Ого! Це ще не довго. Пустiть тих, що по роковi.

Мовчала, закусивши губи.

– А ви вже десь працювали?

– Нi, я приiжджа.

– От що я вам пораджу, панянко. Йдiть на бiржу. Там часом дають адреси. А тут даремно стояти, якщо ви нiде не працювали.

Пiдiть туди.

Але й на бiржi спитали, де працювала. Не хотiла говорити гiркоi правди. Панок за столом знову повторив запитання. Оленка почервонiла. Їй ще нiколи не доводилося називати вголос свою професiю. Панок ехидно посмiхнувся.

– У панi, здаеться, добра спецiальнiсть. Чого вам треба? Пiдлогу мити?

Верталась голодна, у вiдчаi. Розпука стискала груди. Що робити? Назустрiч iй iшли люди: добре вдягненi, веселi, йшли з жiнками пiд руку.