Край битого шляху

Жовнiри тинялись по вулицях, кидаючи пожадливi погляди на ii блiде, та все ще привабливе обличчя.

Вона вiдводила очi й дивилася просто перед себе. Огида до колишнього ремесла була сильнiшою за голод.

Вечорiло. В кишенi нi гроша. Сьогоднi господиня замкнула комiрчину й викинула в коридор ii шмаття. Якби хто його купив. Але хто купить? Що робити?

Двiрники звозили снiг у вiдкритi люки каналiв. Звiдти клубочилась смердюча пара, внизу шумiла брудна Полтва.

«Туди!» – вирiшила Оленка й перетяла вулицю до вiдкритого люка.

Випари сопухом вдарили iй в обличчя. Подумала з вiдразою:

«Нi, тiльки не в таку твань… Життя було брудним, хай хоч смерть буде чиста».

І попрямувала далi. Вийшла на Вали. Ледве переступала з ноги на ногу. Люди проходили, штовхалися. Хтось голосно засмiявся. Їй було байдуже. Ось над’iде трамвай, i все закiнчиться. Але життя ще тлiло в грудях, ще жеврiло бажання жити. Чому вона мусить так рано вмирати? Якби до кримiналу… Там перебула б до весни. А навеснi вернеться на село. В те Загайпiлля, з якого пiшла зовсiм маленькою.

Найметься до багача. Заробить грошей i вийде замiж. Вона ще молода… Їй треба жити.

Уявила село, себе в простiй сiльськiй одежi, маленьку хатину, i мрiйлива усмiшка зацвiла на змарнiлому обличчi. Щастя, те невловиме марево, знову майнуло прудкою пташкою перед ii очима.

Як потрапити до кримiналу?

Загорiлись вечiрнi вогнi. Тротуаром назустрiч iй iшов мужчина в пальтi з сивим комiром, у сивiй шапцi. Обличчя його Оленцi було знайомим. Зупинилася.

Дивилась великими очима. Пiзнала. Хотiла крикнути, але голос застряг у горлi. Скочила вперед i схопила його за рукав.

– Пане…

– Пся крев, вар’ятка! – кинувся Владек i враз ахнув.

– Я… я Оленка.

Якусь мить стояв як укопаний i одразу ж висмикнув руку, за яку вона вчепилася, мов потопаючий за стеблинку. Оленка не переставала повторювати благально:

– Пане, пане! – i тягнулася до нього.

Довкола стовпилися люди. Жах перед компрометацiею змусив Владека вдатися до крайнiх заходiв.

– Полiцiя! – гукнув.

– A-а, полiцiя! – закричала Оленка, не пам’ятаючи вже, що робить. – Полiцiя? То, може, вона дасть менi шматок хлiба, якщо ти не хочеш? А я гадала – iнший, благородний! На тобi полiцiю! – У вiдчаi люто накинулася на Владека й штовхнула його в груди. – Хами! Всi ви хами! – кричала.

Юрба здивовано гомонiла. Владек зник у метушнi. Полiцай скрутив Оленцi руки. Вирвалася. Вся сила, якою вона повинна була ще трохи жити, зiбралась тепер у ii руках.