Край битого шляху

Ось розповiдае про вчителя, що завжди забував у канцелярii окуляри. Антiн мiг би також включитися: «Справдi, був у вас такий учитель?» Але вiн хотiв би стиснути ii рученята й спитати: «Звiдки ви знаете цю пiсню? Чому ви грали ii сьогоднi?»

А вражень, стiльки незвичайних вражень принiс цей вечiр! І професор – дивний, розумний, i його слова: «Тут вам не допоможуть нiякi книги» – i Юля, що йшла поруч дрiбненькими кроками i часто повертала до нього кругле личко з нiмим запитанням: «Чому мовчите?» – i вечiр, цей розгойданий далеким шумом мiста вечiр…

Владек, здаеться, вже про все переговорив.

Ще згадав чомусь про сузiр’я Андромеди й Козерога. Антiн мiг би теж взяти участь у цiй розмовi. Владек згадав про музику, i про музику мiг би поговорити Антiн сьогоднi…

Владек пiдмовляе Юлю зробити подорож у Карпати.

«Це його коник, – подумав Антiн. – Раз тiльки був, а скiльки вже нарозповiдався».

Дiвчина захопилася романтикою такоi подорожi.

– Пiшки, з шатрами? Ах, як чудово! Або нiяких шатер, у чабанiв ночувати! – Юля в захопленнi повертала до хлопцiв голiвку, перепитуючи:

– Правда?

Антiн суворо насупив брови.

Всi тi почуття, що нахлинули, щезли, залишилось тiльки роздратування, яке завжди виникало в розмовах з обожнювачами гуцульськоi романтики.

– Вас там вошi заiдять, панянко, – сказав Антiн грубо й жорстоко.

Юля ахнула. Вона ще не чула, щоб хтось так розмовляв у товариствi. Але грубiсть, що вихопилася з уст скромного Антона, прозвучала так, немов вiн вирвав шматок власного тiла. Саме це вразило дiвчину якось боляче, i вона спитала:

– А ви… ви були там?

– Був.

– Разом з Владеком?

– Я бував i сам.

Владек, почервонiвши вiд сорому за таку нетактовнiсть товариша, процiдив, глибоко обурений:

– Ти просто некультурний.

– Можливо. Тiльки… тiльки п… прошу тебе, б… лагаю, перестань бавити дiвчат б… брехнею про Карпати! – Антiн вiд хвилювання затинався.

Юля зупинила великi здивованi очi на сердитому обличчi Антона.

– Ви не любите Карпат? – спитала наiвно.

– Так. Не люблю. Може, тому, що не можу нiчим допомогти. Та й зрештою…

Юля зупинилася. Замовкли на хвилину.

– Я вертаюся, – сказала пошепки, не пiдводячи голови.

Владек сердито глянув на Антона: «Зiпсував такий вечiр своiми iдеями. Фанатик!» – i спробував обернути все на жарт.

– Тепер ми проведемо вас, а потiм ви нас, а потiм…

– Нi, я сама пiду.

Антiн винувато стояв, схиливши голову. Вiн шкодував, що вирвалися тi слова. Але вони грубi, та правдивi.