Край битого шляху

А цей, – показав на Владека, – людина, яка також, кiнець кiнцем, мусить стати вченою мiллю.

Всi засмiялися, навiть Владек.

– Це татко натякае на те, що мене призначають асистентом на кафедрi, – пояснив вiн Юлi.

Пiсля вечерi Мохнацький сказав дочцi:

– Розваж гостей.

Юля енергiйним жестом показала на дверi своеi кiмнати.

– Прошу до мене, панове!

Тепер вона здалась Антоновi зовсiм не такою маленькою. Нi, iх запрошувала до себе владна господиня.

– Прошу.

І сама першою увiйшла в кiмнату.

Лiжко, поличка з книжками, фортепiано i знову тi ж гуральськi вишивки на стiнах.

– Граете? – спитав Антiн.

– Трохи… Хочу вступати на музикологiю до унiверситету.

– О, чудово! – сплеснув Владек у долонi. – Виходить, до нас, на фiлософський! Очевидно! Що там консерваторiя. Тут здобудете теоретичнi знання, а гра… Ви, напевно, граете бездоганно?

– Так собi… – Юля недбало повела пальцем по клавiшах.

Владек приклав руку до грудей.

– Заграйте нам, ощасливте!

Окинула хлопцiв грайливим поглядом i сiла за фортепiано.

– Що вам – Моцарта, Бетховена?

– Серенаду Шуберта, змилуйтесь, – благав Владек. – Ви знаете, я не можу спокiйно ii слухати.

В ся-айвi мiсяця-a шепо-оче

листя в пi-iзнiй час… —

заспiвав м’яким тенором, а Юля пiдхопила мелодiю на фортепiано. Грала i замрiяно дивилася на хвилясте Владекове волосся.

І нiхто, моя кохана,

не почуе нас, —

впивався Владек мелодiею i замрiяним поглядом пiанiстки.

Але Юля несподiвано обiрвала гру, ковзнула пальцем по клавiшах, i… Антiн стрепенувся вiд знайомоi ще з дитинства пастушоi пiснi.

Пасла Касенька круфкi две…

Две круфкi ген гнала, тенсклiве спевала…

Звiдки вона знае цю тужливу мужицьку пiсню? Дивився на неi, зворушений, – непрошена сльоза затуманила зiр. Звiдки знае цю пiсню, звiдки знае? А вона глянула на хлопцiв, тiльки чомусь грайливий блиск зник з ii очей, зустрiлася поглядом з Антоном, i останнiй акорд схлипнув на клавiшах.

Владек став прощатися.

– Чому так швидко?

– Пора, панно Юлю, пора. І так… Дякуемо за увагу.

– Я проведу вас.

По дорозi Владек увесь час забавляв товариство розмовами. Вiн знав мало що не кожного вчителя з Юлиноi гiмназii, знав багатьох ii товаришiв. І тому в них були спiльнi теми для розмови. Антiн iшов мовчки. Та й про що було говорити? Владек розважае Юлю чимсь зовсiм банальним.