Край битого шляху

Тут не допоможуть нiякi книги.

Антiн уважно слухав професора, а при останнiх словах задумався. Погляд його зупинився на мережанiй портьерi над дверима, що вели з вiтальнi в другу кiмнату. Розглядав лапатi гуральськi вiзерунки на простому полотнi й думав над словами професора: «Вам треба поiхати в Сiлезiю».

Владек нудився. Професор тарабанив пальцями по столу. Враз вiзерунок на портьерi зморщився, хитнувся, потiм чиясь рука, зовсiм маленька, дитяча, вiдхилила його, i в дверях з’явилася маленька, темноволоса i чорноока, як циганка, дiвчина.

Вона таки дуже нагадувала циганку. Смаглявi щiчки зашарiлися, коли вона вийшла до гостей, а вуста склались лукаво, нiби от-от вiдкриються i скажуть: «Дайте руку, я вам поворожу».

Антiн, збентежений ii несподiваною появою, не знав, як повестися. Вiрнiше, й не думав над цим – з першоi хвилини не мiг одiрвати вiд дiвчини погляду. А Владек, зробивши елегантний реверанс, низько вклонився, вмить забувши про нецiкавi теревенi професора. Вона по-учнiвськи привiталася.

– Ага, ви вже знайомi! – повернув голову Мохнацький.

 – Дивiться, Кривда, ваш приятель скрiзь устигае. Але знайомтеся i ви. Це моя крихiтка Юлiя. Також абсольвент, матуру[4 - Екзамен на атестат зрiлостi.] склала.

– Мохнацька, – шепнула вона, почервонiвши до мочок вух.

– Кривда, – незграбно подав руку Антiн.

Служниця накривала стiл до вечерi.

– Вiдколи я повдовiв, живемо дуже скромно, панове. – Мохнацький наливав у келихи вино. – Але чим хата багата. Прошу.

Владек з надмiрною увагою випитував у Юлi про гiмназiйнi успiхи.

Антiн теж хотiв що-небудь сказати, навiть придумав якесь запитання, але одразу ж забув його, зустрiвшися з поглядом темних очей «циганочки». Тому розгублено мовчав. Вона з цiкавiстю розглядала його худорляве костисте обличчя i скупо вiдповiдала на Владековi запитання.

– Я чула, що ви з татком говорили про якусь наукову працю, пане Кривда. Ви ii пишете, так?

– Нi-нi, – заперечив Антiн, – я не пишу, хто вам сказав? Вiрнiше, я писав, але… але не працю… тобто магiстерську… але взагалi, я нiчого не писав…

Антiн благально глянув на Владека, проте той не поспiшав товаришевi на допомогу.

Дiвчина тактовно не помiчала Антоновоi розгубленостi.

З незручного становища виручив Кривду Мохнацький.

– Це, доню, так би мовити, книжкова мiль, яка швидко стане людиною, розумiеш? – Вiн поглянув на Антона i всмiхнувся до Юлi.

– Як так можна, татку! – знiяковiла дiвчина.

– Нiчого, доню, нiчого. Ми всi книжковi молi.