Край битого шляху

– Як знати… Надрукуватись Кривдi в кракiвському журналi допомiг не хто iнший, як Мохнацький. Майте на увазi, що Кривда заручений з його донечкою, а ваш професор iх благ…

– Це брехня! – крикнув Владек i поступився назад до стiни. – Це ви… вигадали, щоб… – але не закiнчив, бо в холодних очах Костельнiцького засвiтилася злорадним вогником правда.

– Що?! – застогнав. – Що? То вiн…

– Цiлком слушно. Ваш здогад близький до iстини.

– Х-хам! – засичав Владек, його вродливе обличчя перекосила злоба. Його очi зустрiлись з переможним поглядом Костельнiцького.

IX

Кривда отямився вiд раптового й несподiваного щастя тiльки на другий день. Приплив гарячих почуттiв i щастя паралiзували його волю, все перевернулось догори дном, розметалося, збурилося у рожевому хаосi.

Прокинувшись другого дня, Антiн оглядiвся по своiй кiмнатi. На мить радiсть щезла, залишивши слiд гiркоти.

«Злиднi…»

Учора, не розмовляючи й не дивлячись одне на одного, повнi спiльного щастя, невiдомого, бурхливого, вони спiшили потiшити стривоженого Мохнацького.

Професор зустрiв iх дивно. Голос його тремтiв, вигляд був пригнiчений. Вiн фактично не втручаеться в iхню справу. Дае iм повну волю, його життя вже на схилi, вiн – порохня i тому не хоче ставати комусь на дорозi. Радить не поспiшати зi шлюбом. А коли нетерплячка, то – будь ласка. Кiмнати порожнi, хоч псiв ганяй. І, нарештi, бажае iм щастя, хоч не передбачае його в майбутньому.

Як зловiсне вiщування, як привид горя, пролунали слова професора молодiй щасливiй парi.

Антiн хмарно глянув на Мохнацького.

– Добре бути вашим учнем, професоре. А бiльше… важко. З рiзного тiста ми злiпленi.

Професор стиснув в руках окуляри, якi весь час то надiвав, то знiмав з носа, i рогова оправа хруснула.

– До дябла… пробачте… зламались. Не говорiть дурниць, Кривда. Вам важко зрозумiти мене, батька. Я дуже поважаю вас… Я захоплений вашою працею i готовий вам допомагати, наражаючись разом з вами на неприемностi… Але… Юлечко, вийди, будь добра, ми поговоримо самi.

– Нi, татку. Говори, я буду слухати.

– Ти завжди була вперта… Отже… Що я хотiв сказати?… Я бачу ваше майбутне, Антосю… Ви йдете дуже хисткою дорогою. Я не знаю, чи ви доб’етесь свого. Повiримо, що так. Тiльки пам’ятайте: вас завжди матимуть на оцi, ви нiколи не будете вiльнi вiд ласкавоi опiки полiцii… А Юля… Вона одна в мене…

У вiкно стукотiли снiговi крупинки.