Край битого шляху

Чому так рано почалась зима? Сутенiло. Нiхто не свiтив. Юля мовчала.

Антiн сказав:

– Я все зрозумiв. Нi з вами, нi з вашою дочкою нiколи менi не йти плече в плече. Я сам не знаю, як i з ким повинен iти в цьому життi…

Юля енергiйно скинула каракулеву шапочку, повернулась до Антона й поклала йому руки на плечi.

– Антосю, за цей час, що тебе не було, я багато передумала. Твоi слова при першiй зустрiчi примусили мене дивитися на свiт зовсiм iнакше. Я думала. Я не бачила життя, але… татку, вибач менi… не хочу я того життя, що всмiхаеться дочцi професора… Широкi знайомства, успiх на балах, вишуканi манери свiтськоi дами… Як це, мабуть, бридко! Мамуся наша була така проста, ти роботяга, татку.

Чому я повинна жити твоею працею, а не шукати самоi себе в iншому свiтi? Я все витримаю… Все, якщо ти, Антосю, будеш таким завжди. Якщо не зламаешся.

Антiн дивився в ii темнi, вогкi вiд слiз очi i бачив у них себе, свое минуле й майбутне. Обое вони складали свое життя в одне, й нiщо на свiтi не могло розлучити цих двох людей з двома серцями й одною душею.

Забувши про присутнiсть Мохнацького, Антiн узяв ii кучеряву голiвку в долонi й мiцно притис до своiх грудей.

Отямившись, вiдчув на своему плечi важку професорову руку. Схопив ii, волохату, жилаву.

– Батьку… – шептав i клявся самому собi: – Нiколи, нiколи не потягну Юлю за собою, якщо побачу, що не зможу дати iй щастя. Я так ii люблю!

– Гаразд, сину.

«Злиднi, – думав Антiн, дивлячись у стелю, – i хай iм бiс! Хiба можуть бути тепер для мене вiдчутнi злиднi? До роботи, колего, до роботи!»

Найближчi днi були суцiльною гарячкою, чимсь героiчним.

За кiлька днiв безупинноi працi з-пiд пера вийшла розвiдка про топонiмiку Сiлезii.

Мохнацький прочитав ii i приклав зверху рукою, як печаткою.

– Тепер ваше iм’я стане вiдомим у Львовi, гарантую.

Вiн саме iхав до Кракова i мав змогу занести статтю до редакцii власноручно. Редактор спочатку не погоджувався прийняти, мовляв, це лiнгвiстична тема. Мохнацький змусив його прочитати.

Стаття була прийнята без жодного слова.

– А ви б так i сказали, пане професоре, – хитрив редактор. – «Писав я, а це – мiй псевдонiм».

– Менi дуже приемно чути такий вiдгук про працю мого учня.

Незабаром стаття вийшла друком й сколихнула уми в наукових колах. Свiже слово в науцi! Галицький Траутман!

До Антона посипались запрошення, листи, запитання вiд лiнгвiстiв. Редакцiя «Квартальнiка iсторичнего» попросила написати для них статтю в iсторичному аспектi.