Край битого шляху

Антiн отримав запрошення вiд Товариства iменi Шевченка на засiдання науковоi секцii.

Такого успiху Кривда не сподiвався. Через тиждень надiйшов пакет вiд Траутмана з Праги з цiнними матерiалами, а за два днi листоноша принiс листа з Кракiвськоi академii наук, в якому просили надiслати своi матерiали.

Мохнацького спокушала удача Кривди. Вiн наполегливо радив Антоновi поiхати до Кракова i влаштуватися там спiвробiтником академii. Але Антiн вiдкладав це на потiм. Йсму тепер здавалося, що вiн, подiбно до регулятора руху, може стати на широкiй вулицi, пiднести вгору прапорець i крикнути п’яним водiям: «Зупинiться! Там прiрва! Повертайте влiво!»

Антiн жив i тепер у тiснiй кiмнатi Мацiйовоi.

Тут було краще працювати. Вiн перестав думати про себе, життя вже не належало йому. Половину вiддав працi, другу половину – Юлi. А вона щодня забiгала до нього – маленьке дiвчисько, чорнооке, кучеряве. Кидала кiлька слiв задоволенiй чужим щастям Мацiйовiй, рвучко вiдчиняла дверi й вiталася по-украiнськи:

– Добрий день, професоре!

Антiн схоплювався з-за столу, бiг iй назустрiч, брав на руки, як пiр’iнку, й обсипав поцiлунками.

– Втомився, бiдний…

– Ти мiй промiнчику!

Так називав ii, бо той лiтнiй промiнь, що будив його кожного ранку, прийшов тепер у гостi й поселився в його хатi ще задовго до весни.

– Ще трохи, ще трохи, – говорив iй, – а потiм – театри, кiно, забави, все-все, що захочеш!

Юлi не бажалось розваг. Вона не ревнувала Антона до працi. Терпляче просиджувала вечорами в його кiмнатi й не ображалась, що вiн, схилившись за столом, часто не чув ii притишеного шепоту: «Антось…»

Юля занедбала заняття з музики, вона стала нiби тiнню Антона, вiдгомоном його думок.

За вiкном пролiтали з густими снiжинками разом в сiрi безвiстi днi, за вiкном кружляли з метелицею в парi вечори.

Юля переписувала готовi до друку сторiнки… Тарабанила в шибки сива завiрюшна зима. Намiтала кучугури снiгу на вулицях, свистiла по завулках, реготала в димарях.

І враз сумнiв, як злодiй, вкрався знадвору й тихо примостився бiля Юлi.

Хiба це те, чого вона чекала вiд нього? Хiба батько ii не так само просидiв усе життя за паперами? А де ж хуртовина, а де ж завiрюха, боротьба справжня – де?…

– Антосю… Антосю!

Зiрвався з-за столика на ii тривожний шепiт. Що сталося? Очi, темнi глибокi очi, великi, розширенi зiницi, тремтять уста, щоки горять, груди пiдносяться вiд стримуваного хвилювання.

– Ходiмо, ходiмо кудись. Тiсно, Антосю…

Схопив ii за руки.