Край битого шляху

– Заспокойся, люба. Ти нудишся… Але ж зрозумiй…

– Ах, не те, не те… Ти не розумiеш, Антосю.

Антiн справдi наче не розумiв ii. Все почало якось збиватися з щоденних рейок. Юля допомагала йому. Старанно переписувала рукопис рiвним почерком, тiльки iнколи зупинялася й, опустивши ручку, хвилинами нерухомо дивилася у вiкно. Потiм вставала, з хрускотом ламала пальцi й швидко вдягалася.

«Не любить», – темнiло в очах Антона вiд страшноi думки, але Юля вiдгадувала ii. Бурхливо поривалась до нього, цiлувала, i вiн вiдчував тодi: любов, пристрасть, ii натура не вмiщуються в цiй тiснiй кiмнатi i знемагають, i кличуть кудись на простiр, на волю.

Юля вривалася в Антонову кiмнату, як весняний вихор. Рум’яна, запашна, рiшуча. Здавалось часом, що вона хоче розкидати, розмести, порвати стоси його паперiв, кинути за вiтром, як щось непотрiбне, схопити його за руки й бiгти, бiгти…

«Ти вiдкрив передi мною новий свiт i вiдразу закрив його», – говорило все в нiй: очi, руки, а стиснутi вуста стримували, здавалось, тi слова.

Антiн це вiдчув. Може, тому ще з бiльшою, майже нелюдською наполегливiстю працював над матерiалами. Закiнчить, випустить у свiт, i вона тодi зрозумiе мету його зусиль.

Робота посувалася швидко. Професор уважно перечитував написане, виправляв, доповнював. Перша частина працi «Вiд Вiсли до Одера» розпочалась полемiкою з Платнером про осiлiсть слов’ян на цiй територii. Професор Траутман допомiг розшифрувати назви струмкiв, озер – цей найглибший пласт топонiмiки, вiн же надiслав багато нового матерiалу.

Юля iнколи захоплювалася Антоновою працею. Якось вони обое, йдучи Руською, мiркували про особливостi сiлезького дiалекту. Юля щиро смiялася з окремих слов’янiзмiв у цьому дiалектi, як proschen, die Каsche – просити, каша. Особливо iй подобалося слово napetzen, що означало сидiти на печi. Як це кумедно!

Враз ii смiх перебили якiсь безладнi вигуки, шум i крик натовпу. Бiля магiстрату зупинилась колона демонстрантiв, лiс затиснених кулакiв тягнувся до вiкон президента мiста.

– Працi, працi!

– Стiй, Антосю, – зупинилася Юля, стискаючи його за лiкоть. – Про них ти говорив тодi менi?

– Про них…

– А чому… ти завжди так… так далеко вiд них? – тягнула його за руку й дивилася наiвним, нерозумiючим поглядом. – Хiба можна в кiмнатi допомогти iм?

– Ходiмо, Юлечко. Дома поговоримо, – вмовляв Антiн.

Але вона поривалась до демонстрантiв i не слухала його.