Край битого шляху

– Антосю… Якщо ти вже шукаеш справедливостi…

Дома Антiн намагався пояснити Юлi спокiйно, переконливо. Є рiзнi методи боротьби. Але не мiг витримати ii недовiрливого скептичного погляду.

– На твою думку, там боротьба, а тут – безкорисне нидiння в шпаргалах, так? Там праця, а тут бездiлля? – шпурнув на землю жмут списаних паперiв. – Виходить, я нероба, трутень? Виходить… Та, може, я роблю справу, варту сотень демонстрацiй!

Притихла, злякана, розгублена. Припала до його грудей, прошепотiла:

– Пробач… Можливо, я не розумiю… Я… я нiчого ще не розумiю, пробач.

Цього ж вечора несподiвано для обох з’явився на порозi Владек. Зайнятi розмовою, вони не чули, як Мацiйова впускала когось у дiм. Його поява i обличчя, скривлене нещирою усмiшкою, збентежили Антона. Юля залишилась холодно-спокiйною.

– Добрий вечiр, панство. Гратулюю, гратулюю. Можна гратулювати, правда? Де ж обручка? – Вiн оглядав пальцi Юлi, вiтаючись за руку. – А ти, старий колего, сидиш у Львовi i нi мур-мур. Не сподiвався вiд тебе.

– Ми ще не вiнчались, Владеку, – звiльнив руку Антiн. – А що не заходив… Маеш рацiю. Проте сам бачиш… Я винен, напевно, але й ти… Та що вже зараз говорити…

– Очевидно. Про тебе гомонять газети, тобою цiкавляться науковцi, а слава – це така рiч… Вона заманюе до героiв дня роззяв i вiддаляе друзiв. – Владек перехилився на спинку крiсла. – Що, дисертацiю пишемо?

– Змiни тон, Владеку, – похмуро вiдповiв Антiн, дивлячись у попiльничку з недопалками. – Я розумiю, що все не так, як треба, але чи не ти перший вiдсахнувся од мене, ще давно, дуже давно…

– Я приходив до тебе, колего, а ти замикався.

– Менi хотiлось би, щоб ти зрозумiв мене. Тодi, в серпнi, я побачив вас обох у садочку. І менi було боляче… Я… я просто не мiг сам iз собою впоратись. Тому й не мiг зустрiчатися…

– О, так! Дiвоча спiдничка не таких ще друзiв роз’еднувала. Чи не так, панно Мохнацька?

Юля повернулась до Антона:

– Антоне, ти завтра прийдеш?

– Мабуть, нi, Юлю.

– Ти ж казав, що в «Бiблiотецi славiстичнiй»?

– Недавно передумали з професором.

– То я ввечерi прийду. Не проводь, до трамвая добiжу сама.

І не удостоiвши Владека навiть поглядом, Юля вийшла з кiмнати.

Владек стиснув губи. Хвилину панувала прикра мовчанка.

– Пiду i я додому, – пiдвiвсь Владек. – Я довiдався, що ти у Львовi, i прийшов…

Антiн поклав руку на плече Владековi.