Край битого шляху

– Скажи по правдi: ти любив ii?

– Нi. Захопився, так собi, – струснув Владек Антонову руку з плеча.

– А я не уявляю собi життя без неi. Чи не викреслити нам з наших вiдносин оце непорозумiння?

– Я викреслив з пам’ятi все разом з тобою, Антоне! Маю надiю, що вона те саме зробить колись.

– Не знаю, що ти маеш на увазi.

– Нiчого, я тiльки одне хочу тобi сказати: пригадай руiни в Коломиi i себе в той час. А тепер подумай, чим платиш i чим збираешся платити. Та тiльки знай: я зубами триматимуся свого мiсця i, якщо буде потреба, тебе не пожалiю.

– Абсолютно не розумiю, що ти маеш на увазi.

– Бачу, що останнiм часом ти ще навчився прикидатися дурником. Я не стану тобi пояснювати. Зрештою, я не прийшов налагоджувати нашi вiдносини. І не треба. Я радий, що можу тебе викреслити зi списку знайомих. Так-так! – Владек з погордою дивився на Антона. – І це я хотiв тобi сьогоднi сказати! Костельнiцький мае рацiю, коли говорить, що хамська кров нiколи не стане благородною в хлопських жилах!

Антiн пiдступив до Владека.

– Я повинен за це дати тобi ляпаса… – прошепотiв. – Та Мацiйову жаль турбувати твоiм криком. Забирайся геть з кiмнати!

Цього Владек не сподiвався. Такоi образи не чекав.

– Що?! То я тобi ще на кiнець скажу, що ти е братом…

– Геть! – закричав Антiн i виштовхнув Кузьмiнського за дверi.

Посинiлий вiд злоби, Владек сiпнув дверi кiмнати Костельнiцького. Комiсар полiцii зовсiм спокiйно, немов знав наперед, що Владек саме так зайде до нього, зняв окуляри й пiдвiвся з-за столу, закриваючи папку зi справами.

– Якi новини, Владеку?

– Хам… Хам! Вигнав мене з хати… Ну, цього я вже йому нiколи не прощу. Вiн завтра поспiшае у видавництво зi своею книжкою. Я довiдався. Вiн видасть ii тодi, як рак на дубi свисне. Я йому пiдстелю дорiжку до вершин науки! Я йому пiдстелю…

Владек задихався вiд лютi. В нього, в Антона, сидiла Юля, як у себе вдома.

З якою погордою обминула вона його i вийшла з кiмнати! А вiн пише дисертацiю i друкуе окремi роздiли. О, вiн ii не захистить!

– Кажете, у видавництво збирався? Цiкаво… І що ви можете йому зробити? – iронiчно глянув Костельнiцький. – Вiн ерудит, його iм’я так швидко стае вiдомим, що через мiсяць йому будуть пропонувати кафедру.