Країна ірредента

Мiй друг Михайло, а також я, належимо до третьоi верстви, якщо брати вiдлiк часу з того моменту, коли наша зневолена земля вперше стрепенулася, мов шкiра на биковi, котрого з дрiмоти розбудило червоне марево, i вiн, не тямлячи себе, рвучко кинувся уперед, щоб не залишитися в глухому безнадiйному запiллi, а що обхiдних дорiг до вогнища не бачив, то помчав стрiмголов, мов той же бик на аренi, який рве рогами червоне полотнище, а тореадора не бачить, тiльки чуе в собi болiсний хрускiт, коли в його загривок встромляеться шпага, – i так пройшли через цiле столiття три поколiння заслiплених праведною люттю борцiв, якi не зумiли уникнути смертельного удару вправного тореро.

А чи нинiшне наймолодше поколiння, навчене невмiнням дiдiв i батькiв, захоче вийти на арену, чи залишиться на своiх затишних подвiр’ях, замаених нацiональними прапорами?

Я так i спитав тодi Михайла, коли над нашим свiтом зависла, немов осiння шарга, байдужiсть i втома, й вiн вiдказав упалим голосом: «Цi не вийдуть на арену зi свого закутка; хто засмакував безпеки й ситого спокою, той нiзащо не вилiзе зi своеi шпарки, бо вже надбав чогось у рiдному шпихлiрчику й мае чим ризикувати, а не вiдае того, що своею неучастю важить бiльшим скарбом – головою!»

Я розсердився на Михайла за його зневiру – а якоi заспiвае аполiтичний плебей, коли аристократ розхникався! – i тривалий час не навiдувався до його киiвськоi квартири, в якiй вiн, покинувши Львiв, замешкав пiд час свого депутатства: не мiг я позбутися гiркоти, що так подумав саме вiн, мученик, який за дванадцять рокiв тюрми нi разу не споневiрився… Та коли несподiвано завирував украiнський свiт i майдани заповнилися мiльйонами людей так тiсно, що годi було в той тлум встромляти держаки прапорiв, я, сповнений втiхою i зловтiхою, негайно поiхав до Киева, щоб стати на Майданi, та спершу завiтав до свого приятеля.