Країна ірредента

Михайло розкочегарював буржуйку, адже надворi закушпелилася зима; вiн глипнув на мене краем ока, i його кругла голова, яструбиний нiс, потрiсканi вiд холоду губи i зобове пiдгарля, яке надбав у тюрмах, засвiтилися враз щирим усмiхом, i вiн сказав, не пiдводячи голови вiд рушт:

«Песимiстам легше: вони завжди мають двi вичерпнi вiдповiдi з приводу добрих чи поганих новин: “А я що вам казав!” або “Цього разу я помилився”, а оптимiстовi залишаеться тiльки одна, перша, а за другу обзивають його псевдопророком.

Я пильно придивлявся до мого доброго приятеля, на якого завжди орiентувався у своiй суспiльнiй поведiнцi: песимiстом вiн, звiсно, не був, бо як мiг би песимiст витримати дванадцять рокiв тюремних поневiрянь без покаянь i зламiв, а все ж переможна втiха, що вiн таки помилився, не покидала мене: адже на Майданi море люду – молодих i старших, рiзних професiй, украiномовних i росiйськомовних, – i в усiх рiшуча настанова стояти на морозi невiдомо скiльки днiв чи тижнiв – аж до перемоги; всi скандують iм’я кандидата в президенти, всi спiвають новiтню пiсню «Разом нас багато, нас не подолати!», i всi твердо вiрять у звитягу; я пильно придивляюся до цупкоi рiшучостi, що напливла на Михайлове обличчя; його спокiйний погляд вселяе в мене вiру в нашу перемогу, проте я таки не втримуюся, щоб не помститися приятелевi за його колишнiй сумнiв, i вимовляю терпкi, хоч i забарвленi втiхою, слова: «А я що казав!»

Михайло наче й не почув моеi переможноi iнвективи, вiн перестав пiдкидати дрова у буржуйку й не пiдводячись взявся порпатися у клунках, що лежали поскиданi на купу обiч матрацiв.