Країна ірредента

Не вiдповiвши на мое питання, Михайло вийняв iз течки пачку дрiбно списаного паперу, подав менi й заговорив наче й не до речi: вмостись, мовляв, поруч на он той лежак i читай, ми довго будемо тут скнiти, може, й встигнеш добiгти до останньоi сторiнки; я взяв iз собою своi записки не для того, звiсно, щоб тут працювати над ними, та й не сподiвався, що ти мене знайдеш, – я просто не розлучаюся з ними, як зi своiм минулим… Але якщо ти вже зайшов до мене, то я скористаюся цiею нагодою: хотiв би знати твою професiйну думку про написане, а ти не полiнуйся, може, дещо iз мого манускрипту знадобиться тобi як матерiал для чергового твору… Ти ж повинен осмислювати не тiльки глибоку iсторiю, а й нинiшнi подii, чей невтомна Клiо записуе сьогоднi нову сторiнку у свiй фолiант.

І якщо ти вже взявся бути лiтописцем… Я це кажу зовсiм поважно: хтось же мусить художньо осмислити нинiшнiй день, я того зробити не зумiю, але те, що тут записано, можливо, пояснить тобi причину моiх сумнiвiв i, як ти кажеш, песимiзму…

Я нерiшуче простягнув руку, взяв рукопис i поклав його обiч себе…

«А ти що, весь той час, що я тебе не бачив, писав?»

«Я мусив це робити, щоб з’ясувати хоча б для себе самого, як iще довго йтимемо до остаточноi перемоги i чому наша дорога така важка…Вiзьми, вiзьми, я бачу, що не маеш охоти читати записки непрофесiоналiв, але хто знае – може, вони допоможуть тобi написати новий майстерштик, на нинiшнiй день вельми потрiбний…»

Я теж не зреагував на Михайлову мову, менi спала iнша думка, яка не стосувалася моеi готовностi читати Михайловi мемуари – лише можливостi виконати його прохання тут, у наметi.

Адже ще мае хтось прийти сюди, для когось-бо простелений другий матрац, – i я нiчого тодi не прочитаю: почнуться розмови, дискусii, суперечки, i я спитав:

«Хто ж то мае ще прийти до твого намету?»

Якусь мить Михайло мовчки дивився на мене з виразом збентеження чи то невдоволення на обличчi – нiбито я наважився випитати в нього найсокровеннiше, на що не маю нiякого права, та врештi, опустивши голову, мовив коротко:

«Син мав би прийти…»

«Мав би чи таки прийде?» – перепитав я.

«Не знаю… Надто велика вiдстань пролягла мiж мною i сином, мiж моiм i його поколiнням… Тебе, бачу, здивували моi слова, але ти не дивуйся: та вiдстань – у сто лiт.