Країна ірредента

Було безлюдно в диких бескеттях, тiльки один самотнiй турист спинався стежкою слiдом за нами, вiн теж зупинився тодi, коли й ми, кинув рюкзак i присiв на розпечену сонцем жорству за якусь сотню крокiв вiд нас, i я помiтив, як вiн витягав з рюкзака блискуче жало антени.

«Нiяк не можуть нинi молодi люди обiйтися без музики, навiть серед такоi незайманоi природи, як ця», – пробурчав я.

Проте приймач самотнього туриста не подавав жодних звукiв, антена ж, нахилена в наш бiк, сторожко стирчала, i сказав Михайло:

«Це наш “слiдопит”, вiн уже не вiдчепиться, тож не будемо йти далi, порозмовляемо тихенько тут… Отже, слухай, брате, що я тобi розповiм…»

Вiн пройняв мене пильним поглядом i пошепки заговорив.

І те, що я почув вiд нього, зовсiм мене приголомшило, адже я завжди мав його за жерця чистоi науки.

А вiн розповiдав про створення таемноi органiзацii, про самвидав антисоветськоi лiтератури, про пiдпiльну друкарню у Феодосii – ось зараз вони несуть вiддрукованi листiвки про злочинне спалення украiнськоi бiблiотеки в Киевi, й треба iх розповсюдити по всiй Украiнi…

«Ти сам розумiеш, що iлюзii про легальну працю для нацiонального вiдродження, на що ми наiвно сподiвалися пiд час хрущовськоi вiдлиги, розвiялися, мов дим, був то наш самообман: нiякоi свободи слова в московськiй казармi, а тим бiльше в советськiй, нiколи не було i не могло бути, а нинi та вiдлига вже й закiнчилася, настае люта реакцiя, можливо, незабаром почнуться й арешти… Кажу це тобi для того, щоб ти знав, якщо таке станеться, за що я опинився у тюрмi.

Ти щойно кинув реплiку – мовляв, це романтика, марний ризик, а я кажу тобi: нiщо нiколи марно не пропадае i не пропаде. Хiба програнi визвольнi змагання вiсiмнадцятих-двадцятих рокiв не залишили жодного слiду? Таж з них народилися ми з тобою… Кулi, що вилетiли з револьвера Шварцбарда в груди Петлюрi, навiчно застрягли в наших серцях; вибух пекельноi машини в руках Коновальця ранить наш слух до сьогоднi, смерть Шухевича в Бiлогорщi стала пломенем життя нашого поколiння, i пiдле вбивство Бандери кличе до помсти…»

Михайло, забувши про обережнiсть, говорив голосно, та враз побачив, як антена «слiдопита» захиталася, нахиляючись у наш бiк, i вiн перейшов на шепiт:

«І ми не маемо права й далi мовчати, хай навiть нас згноять по тюрмах.

Мусимо дати знати свiтовi, що наша битва з Москвою тривае i не спинила ii смерть наших провiдникiв.