Країна Ірредента. Злодії та Апостоли (збірник)

Рiзнорiдний люд опинився в таборi: поляки, чехи, австрiйцi, мадяри, та переважали тут колишнi Украiнськi Сiчовi Стрiльцi, й панiвною мовою, якоi не розумiли й не хотiли розумiти московськi охоронцi, стала украiнська мова галицького варiанту. Й лунали вечорами понад безкрайньою Волгою тужливi стрiлецькi пiснi: «В горах грiм гуде», «Як ви умирали», «Ой та зажурились Стрiльцi Сiчовii», а сотник Євген Коновалець по недiлях проводив лекцii з iсторii Украiни й навчав побратимiв бойових пiсень: «Не пора москалевi й ляховi служить», «Бо вiйна вiйною» та гiмну «Ще не вмерла Украiна» – й таким чином украiнiзувалися в таборi i чехи, i мадяри, i австрiйцi.

Та мало хто з украiнських полонених воякiв здогадувався, що у верхiв'ях рiки, далеко вiд Дубовки, живе багатолюдне купецьке мiсто Симбiрськ, з якого вийшов у широкий свiт лютий ворог неросiйських народiв, великоголовий карлик, який набув у мiсцевiй гiмназii, а потiм у Казанському унiверситетi грунтовних знань, однак у зрiлому вiцi, прийнявши у свою свiдомiсть марксiвську iдею свiтовоi революцii, зацементував ii у звапнiлих вiд сифiлiсу звивинах мозку на тiй стадii розвитку, коли в них витворилася i не зазнала бiльше змiн манiя терору як найоптимальнiшого способу впокорення суспiльства.

Отож той карлик з калмицько-еврейського роду 7 листопада 1917 року вчинив у Петербурзi бiльшовицький переворот, i над Украiнською Центральною Радою, яка встигла вже проголосити два автономiстичнi Унiверсали, нависла смертельна загроза.

Полоненi Украiнськi Сiчовi Стрiльцi жили в Дубовцi розконвойовано, дротяна загорожа була лише позначкою меж табору, й крiзь пройми в нiй можна було виходити на острiвний простiр, блукати рибальським селищем i часом отримати шматок хлiба вiд добросердих жiнок, переправлятися поромом на правий берег й долати пiшки вiддаль у тридцять верстов аж до Царицина, i якщо в кишенi бранця шелестiли купюри царських рублiв, то можна було запастися й харчами.

Колишнi вояки почувалися в таборi досить вiльно, нiхто нi за ким не стежив, i коли котрийсь нестерпно затужив за рiдним краем, то мiг безперешкодно втекти, якщо не боявся пробиратися крiзь фронти на захiд. Такi випадки траплялися досить часто, охорона табору за втiкачами погонi не влаштовувала, й нiхто не вiдав, чи вдавалося iм упроголодь перейти крiзь калмицькi, донськi й запорiзькi степи.