Країна Ірредента. Злодії та Апостоли (збірник)

 – Однак за цi роки, що мене не було в Украiнi, в певного прошарку людей, а особливо в письменникiв, виробилася, як я запримiтив, тактика подвiйноi моралi: мовляв, можна ходити свiтом у масцi Валенрода-пристосуванця, а в душi залишатися затятим дисидентом – Боговi свiчка, дiдьковi огарок – з надiею, що народ колись розбереться, чого ти бiльше залишив по собi – запаху бджолиного прополiсу чи смороду собачого лою… А письменник повинен засвiчувати свою трiйцю з найдобiрнiшого липневого воску й бачити перед собою лише образ Божий, i не впускати в поле свого зору машкару пiдступного диявола зi спокусливою усмiшкою на варгах… Тодi вiн може називати себе нацiональним письменником».

«Але ж у такому разi в сучасному лiтературному процесi залишилася б тiльки самвидавна лiтература, малодоступна для маси читачiв, для шкiл й унiверситетiв – на чому тодi мали б ми виховувати дiтей, навчати iх розумiнню словесного творення, коли в легальнiй лiтературi утвориться безнадiйний вакуум.

А ми з тобою на яких книгах викохували б свою iсторичну пам'ять, якби не мали творiв розкаяних Костомарова i Кулiша?»

«Ти не назвав Шевченка… Але нехай – то генiй, демiург, який трапляеться тiльки раз в iсторii народу. Та був ще кирило-мефодiевець Микола Гулак, який не зрадив присягу».

«І нiхто його не знае…»

«А хто нинi добре знае Миколу Мiхновського або навiть Юрiя Липу, – розмiрковував Михайло. – Та чи могли б ми собi уявити розвиток нацiональноi iдеi без них? Вони загинули: Мiхновського у вiсiмнадцятому роцi повiсили бiльшовики, а Юрiя Липу закатували iхнi виплодки тридцятьма роками пiзнiше – й нiби пропав за ними слiд… А нi, вiд них народилося нове поколiння поетiв-нонкон-формiстiв – украiнських, литовських, грузинських, якими заповнили тюрми в Мордовii.

А один iз них – Великий Поет – вiдмовився емiгрувати за кордон i залишився, як сам сказав про себе, горлом Украiни. Ось яких поетiв назвуть колись нацiональними! А ти не хотiв би, щоб i тебе так назвали твоi нащадки? Звiсно, хотiв би. Тодi назавше вiдмовся вiд угодовства».

У ту хвилину, коли Михайло вимовив цi слова, я вперше помiтив за столом при покуттi маленьку, зi зморщеним обличчям жiнку, i зрозумiв, що то Михайлова мати. Вона сидiла з опущеною головою, й менi здалося, що зумисне не дивиться на сина, щоб гостi не помiтили ii материнськоi гордостi.