Мальви. Орда (збірник)

Треба було закрити обличчя, щоб хоч так замаскуватися, але хiба цього надовго стало б? Перший азан i – не вклякни на вулицi – знову презирство, перше слово дитини не по-татарськи – знову камiння i ганьба. Що робити?

Тривожнi думки перервали такi знайомi, давно не чутi звуки: на дзвiницi вiрменськоi церкви тихо, вкрадливо загомонiв дзвiн. Зупинилася, слухала. Вiйнуло на неi далеким i нiжним, як дитинство, спогадом: вечiрнi дзвони в Украiнi, сипле гомiн росу на степ, м’якне тирса, i соняшники опускають голови до молитви…

Мальва все ще не могла отямитися, схлипувала i, оглядаючись весь час назад, лебедiла крiзь сльози:

– Чому ми джаври, мамо? Я не хочу, не хочу…

Марiя не чула скиглiння доньки, повiльно йшла на переривчасте теленькання дзвону, iз заздрiстю, подивом i ляком дивилася на людей, що не боялися йти на його поклик.

Скiльки iх у Кафi? Чи е в них дiти? Що iдять? Як живуть серед вiчного приниження i знущань, яких вона зазнала щойно? На що сподiваються цi люди, задля чого жертвують собою, адже день iхнього спасiння нiколи не настане.

Вони ж нiколи не вийдуть за ворота Оp-капу, бо – християни. А все-таки iдуть на поклик совiстi, за совiстю, щоб умерти самими собою.

І Марiя йде. Йде, як бабуся в спогадах до свого дiвоцтва. Нiколи до них не дiйдеш.

– Я не хочу бути джавром, мамо…

– Не плач, доню, ти не джавр. Ти… мусульманка.

– Яка мусульманка?

– Дiзнаешся… Навчишся… Ой, навчишся на мою сиву голову!

– Ну яка, скажи, яка мусульманка? А за це не б’ють, не кидають за це камiнням?

– Нi, дитино, за це хлiб дають, щоб вижити.

Ти ростимеш, а я грiх вiзьму на душу, щоб вивести тебе колись iз цiеi страшноi землi.

Дiйшли до самоi церкви. Бiля папертi стояли пониклi старi люди. Якась жiнка привiтно посмiхнулася до Марii. Була одна мить, коли Марiя хотiла кинутися до входу i впасти пластом на церковний цемент. Але тiльки одна мить. Не вiдповiла на привiтну усмiшку жiнки, вiдвела погляд. А в пам’ятi повз потоптаний хрест i ii совiсть пройшли маслоставськi лейстровики з переяславським полковником Ілляшем Караiмовичем на чолi, що прийняли шляхетськi бунчуки, аби тiльки жити.

Їх називав Самiйло яничарами, та вони, може, таки дочекаються кращих часiв. А що здобув полковник Самiйло своею гординею, яку фортуну запосяг тим, що не схилив голови перед польськими бунчуками? Смерть собi, а родинi – неволю.

– Дивися, Мальво, – сказала Марiя, пiдвiвши голову. – Дивися i запам’ятай: це Божа церква. В такiй, як ця, ти хрещена.