Мальви. Орда (збірник)

Султанич блазнював по кафеджiях, на вулицях i в циганських притонах, поки Амурат замкнув його до в’язницi, щоб не плюгавив султанського роду.

Дивна доля престолоспадкоемцiв. Вона не мае середини, а тiльки небо або пекло – золотий трон або ж смердюча тюрма.

Регель знав, навiщо готуеться ця вистава з Ібрагiмом – треба рятувати династiю. В душi ж вiн противився: як можна оперiзувати напiвiдiота мечем Османа? Адже всi, навiть валiде, називали його юродивим.

Шейхульiслам довго придивлявся до мiзерного Ібрагiма – вiн нагадував пагiнець проса, що вирiс у пiдвалi.

Блiда, аж прозора шкiра на обличчi, боязко стиснутi губи, але очi – нi, очi не божевiльнi – якiсь наiвнi, хлоп’ячi, i слухае вiн порад верховного душпастиря, як слухняний учень у медресе. Йому все цiкаво, дивно, певне, незвично слухати навiть людський голос, якого стiльки рокiв не чув. Вiн добре запам’ятовуе, що мае сказати, коли його опережуть мечем, доволi швидко вивчив напам’ять промову до яничарiв.

– Ти мусиш бути обережний з яничарами i поки що повинен слухатися великого вiзира Аззема-пашу, який знае всi подробицi й таемницi державного життя…

– Так, ефендi…

«Його можна зарiвно вивчити i на ремiсника, i на iмама, – подумав Регель, коли пiдготовка вистави коронування нового султана була закiнчена.

 – Вiн ще дитина. Але дозрiватиме в тронному залi. Що з нього виросте?»

…Ібрагiм цупко тримався за поводи, сидячи на буйному перському конi, нагнувся вперед, щоб не схитнутися i не впасти, рiдка бiлява борiдка стирчала, нiби приклеена, султанська чалма, втрое бiльша вiд маленькоi голови, згинала тонку шию.

Злякано никали Ібрагiмовi очi по людях – хтось у натовпi пирснув смiхом, згадавши, певно, величного Амурата, i пролилася перша кров у жертву новому падишаховi.

Знiчений незавидним виглядом султана, народ мовчав. Та пролунав нараз чийсь гучний голос: «Слава султану султанiв сонцеликому Ібрагiмовi!», а тодi – спочатку недружно, а згодом дивно злагодженим хором – повторила цей клич юрба, раз, другий; клич, видно, мав гiпнотизуючу силу, бо люди повторювали його все частiше, голоснiше, до нестями викрикували хвалу тому, з кого готовi були хором зареготати.

Вiдчинилася головна брама палацу, Ібрагiм iз почтом увiйшли на подвiр’я, серед якого стояла християнська каплиця, винесена ще Мухаммедом Завойовником iз церкви Святоi Софii. Тут усi, крiм султана, злiзли з коней, яничар-ага провiв султанського коня до другоi брами, куди Ібрагiм зайшов сам-один.