Орда

Його притягала магнiтом постать з вовчою головою; вовча голова стала враз людською, блимнули й примружилися очi; полковник Нiс упiзнав Єпiфанiя i кивнув йому; Єпiфанiевi стало на душi спокiйно, страх пропав до решти вiд остаточного усвiдомлення: все, що далi станеться, буде волею i виною полковника Носа, а вiн – тiльки свiдком i виконавцем.

Полковник зупинив поглядом Єпiфанiя, наказав мовчки стояти, дивитися i слухати.

Цар допитував коменданта Батурина – сердюцького полковника Дмитра Чечеля.

– Одвiчай, мерзотнику, – мовив цар, неблимно дивлячись на жертву, – одвiчай, коли вперше подумав про зраду!

Полковник Чечель – босий, у подертiй сорочцi, з непокритою головою – стояв на снiгу й морозному вiтрi закачанiлий i байдужий до того, що мае зараз iз ним статися.

Очi в царя округлювалися i бiльшали вiд стримуваноi лютi, що розпирала його з нутра; холодний iх полиск не обiцяв нi жалю, нi пощади, тож i страху в Чечеля вже не було; тонкi й закрученi доверху царськi вусики смiшно пiдстрибували, коли невтримна царська злiсть сiпала судомою горiшню губу; височезного зросту повелитель перехилявся через стiл, спираючись обома руками у протилежний його край, i здавалося Чечелю, що цей всевладний i фiзично могутнiй гевал вмить перекине стола i увiп’еться руками в його горло – так могло статися, полковник знав про царське замилування тортурами, а також усвiдомлював i те, що уособлюе в цю мить не Чечеля, про якого цар донинi не чував, а гетьмана Мазепу, котрий увiйшов у безмежне царське довiр’я i ошукав; Мазепу цар не впiймав i не впiймае, тож доведеться колишньому комендантовi Батурина витримати муки за своi i Мазепинi перед царем провини.

– Я нiколи не подумував про зраду, ваша величносте, – спокiйно вiдказав Чечель.

Пiдстрибнула в царя верхня губа i так застигла, загнавши закрученi кiнцi у широкi нiздрi, оскалилися бiлi кливаки, й Єпiфанiевi уздрiлася вовча голова над комiром бобровоi шуби; вiн перевiв погляд на полковника Носа – той теж був з вовчою головою, глянув на Меншикова – i Меншиков теж ововкулачувався… Єпiфанiй приклав долоню до губiв i з полегшею усвiдомив, що сам вовком iще не став; нудка тривога вповзла в його душу: як же вiн з людською подобою вживеться серед вовкулак, його ж розтерзае, зжере хижа зграя, коли не уподiбниться тим, кому вiддае задля спокою i безвiдвiчальностi самого себе.

Однак це видиво тривало лише мить: опустилася верхня губа в царя, закривши рiдкозуб’я, тiльки безвii великi очi тратували люттю полковника Чечеля.