Орда

А тракт усе чорнiшав вiд кiнського послiду; замiшаний з чорноземом снiговий покров курився чорториями i забивав очi та нiздрi; то ж бо тут пройшло полкiв – драгунських i козацьких!.. У Волокитному над Есманню, що бiлою смужкою льоду, спинивши свiй бiг до Сейму, цiпенiла мiж берегами, сходилися шляхи пiдданих, що на виляск царського гарапника тягнулися з усiх кiнцiв заляканоi Украiни, а все до царя по милостi i суд, i нiхто не гнав iх, крiм страху, насланого повелителем, котрий своею волею робив iз пiдлеглого люду те, що йому потрiбне: мученикiв, зрадникiв, лакуз, рабiв, владик – i всiх йому пiдвладних.

Єпiфанiй приспiшив крок, бо вже на олов’яному обрii крiзь завiю проступили банi собору, вони манили його, мов потопаючого у вирi плавуча корчага: там вiн знайде пристановище, там розпорядиться ним цар, бо сам собою Єпiфанiй розпоряджатися уже не може, волю забрав у нього страшний полковник, i з усiх тривог найтривожнiшим було передчуття зустрiчi з Іваном Носом, який, проклятий Мотрею, ввижався тепер в образi вовкулаки i був страшнiший навiть за князя Меншикова; той вiдбирав життя, а цей – пам’ять.

Проте в душi Єпiфанiя настала дивна перемiна, коли вiн опинився на залюдненому вщерть майданi перед двоповерховим з мезонiном будинком, де мiстилася нинi царська похiдна канцелярiя, i здалеку побачив його. Єпiфанiй зразу впiзнав у постатi з вовчою головою полковника Носа i здивувався, що тривога перед зустрiччю з ним пропала. Адже вiн надалi пiдлягатиме полковниковi i нi за що на свiтi не буде вiдповiдати.

На майданi стояли посполитi, козаки, драгуни, були тут жiнки з дiтьми й старi дiди: всi товпилися, штовхалися, боязко гомонiли. Єпiфанiя не пропускали, бо схожий був на жебрака; куди пхаешся, там – цар. Он бачиш, за столом перед будинком сидить у шубi й треуголцi сам цар, а бiля нього з одного боку комендант Глухова Скорняков, що особисто вiдае тортурами, а з другого – князь Меншиков; збоку сидять нашi полковники – один iз них стане нинi гетьманом.

Той пiдупалий i пригноблений – Скоропадський, а он стоiть гладкий, мов бочiвка, – то Полуботок; ти що, до них чи до самого царя; ну диви на нього – вiн до царя; а не хочеш бува он туди, ближче до рiчки, там уже й палi вбитi, i колесо е, i клiщi, i сокири; а може, ти в кати хочеш зголоситися, ну, то йди, йди, серед нас охочих немае, ти дивися, вiн таки йде!

А Єпiфанiй i справдi пробирався до столу, де засiдав царський суд.