Орда

Колишне мiсто Василькiв, що до монгольськоi навали налiчувало десятки церков, i всi дерев’янi були спаленi, а камiннi оскверненi й розваленi, й те руйновиння давно запалося в землю, тiльки кропива й реп’яхи на замшiлих грудах свiдчили, що тут колись стояли будiвлi, – колишне мiсто Василькiв заникло в глушинi й перемiнилося в село, яке назвалося Глуховом. Воно й на нинiшнiй день великим не стало: мало не бiльше п’ятисот дворiв, посерединi двоповерхову з мезонiном полкову канцелярiю, Петропавлiвський монастир на околицi та п’ятибанну Троiцьку церкву iз золотим хрестом – ось i все мiстечко, що нинi стало пристановищем похiдноi канцелярii Петра І, який перед тим, як проголосити Глухiв останньою столицею Гетьманщини, вирiшив освятити забуту землю козацькою кров’ю.

Того дня, коли Єпiфанiй, збиваючи замерзле груддя старими шкарбунами i кутаючись вiд завii в подарованого кожуха, долав витолочену кiнськими копитами дорогу, Глухiв столицею iще не був, вiн назветься нею завтра, коли цар призначить нового гетьмана.

А щоб той новий пiдвладний владця слухняний був, цар зiзвав до похiдноi посольськоi канцелярii вiрних йому полковникiв: стародубського Івана Скоропадського, чернiгiвського Павла Полуботка, переяславського Томару й нiжинського Журахiвського, аби навiч побачили вони розправу над бунтiвниками й нiколи по тому не спокушувалися звабою непокори; вiн вибере з них того, котрого страх здолае дощенту, i, здоланий ницiстю своею, упевнить царя, що вiднинi i повiк боятиметься гинути, рятуючи скривдженого, думати, мрiяти, боятися i, ставши в душi на колiна, перейметься повагою до влади, що не мае законiв i карае так, як iй заманеться.

До Глухова прибув ще й миргородський полковник Данило Апостол, що втiк вiд Мазепи, коли прочув про загибель Батурина, а також охочекомонний полковник Гнат Галаган iз Сiчi, зваблений на бiк Петра Іваном Носом, що встиг уже заслужити непохитноi в царя довiри й похвальну грамоту за батуринську послугу отримав.

Того всього не знав Єпiфанiй, вiн i не дiзнаеться нiколи, хто з доброi волi, а хто з принуки або страху пiшов служити царевi, – сам же йшов до царя з безвиходi: не прийнятий i прогнаний людьми, яким його руки i слова чомусь чинили зло, вiн знайшов едину дорогу – битий глухiвський тракт, бо на iншi дороги, якими колись ходив, через безпам’ятство немае вороття.