Орда

Туди вiн спуститься крутою стежкою аж пiд вечiр, щоб набрати збанок води, i, може, матиме щастя побачити зблизька бiлих лебедiв, що iнколи прилiтають на сине озерце, – чистi й небеснi; щоразу, коли бачить iх з вiконця, щемлива надiя проймае серце Єпiфанiя, що з ними прилетить чи то рятiвна звiстка, чи дух очищення; вiн пiдходив обережно, щоб не сполохати, – може, як наблизиться до них, пречистих, щось тодi станеться? Та лебедi, голосно лопотячи крильми, злетiли в небо, i Єпiфанiй знав, чому вони його бояться: приносить iз собою зло.

Нема сьогоднi лебедiв. Єпiфанiй повертаеться вiд вiконця i ступае крок у глиб продовгуватоi келii, де стоять два кругляки: один, менший, для сидiння, а вищий – замiсть столика; на столику каламар з чорнилом, перо й ще не записаний папiр. Це дар iгумена Нямецького монастиря Нiколае.

…Пiсля перемоги над шведами Петро пиячив, святкуючи несподiвану вiкторiю: щасливий випадок допомiг йому. Пораненого в ногу короля носили на ношах по ратному полю, вiн вигукував крiзь гарячку: «Воiни, король з вами!», та це не допомагало: шведи, що звикли бачити вiдчайдушного вождя завжди попереду, розбiгалися в панiцi, i головнокомандуючий полтавською операцiею фельдмаршал граф Рендшiльд потрапив у полон.

П’яного царя, який на бенкетi раз у раз пiдносив келих то за славне воiнство, то за «свого брата» короля Карла XII, спам’ятав Меншиков аж надвечiр, i тодi Петро послав князя в погоню за Мазепою.

Рештки шведсько-козацькоi армii втiкали берегами Ворскли до ii гирла.

Поранений Карло i хворий Мазепа iхали попереду в одному повозi; гетьман, пiдпертий подушками, здавалося, був байдужий до всього, що трапилося, й бачили всi: на ладан дихав. Водив вiдсутнiм поглядом по обличчях козакiв, що йшли за повозом кiнно й пiшо, i, звiсно, не помiчав обiдранця, що квапився навздогiн, – розмахував руками, знаки подавав: отець Єпiфанiй думав у цю мить не про гетьмана, а про очищення своеi душi, вiн прагнув одного – дiткнутися до руки гетьмана i, коли отримае вiд нього вiдпущення невольного грiха, впасти пiд колеса повоза й загинути, бiльшоi-бо кари не знав, як нести тягар полковницького наказу.

Та до повоза, оточеного комонними, Єпiфанiй проштовхнутися не змiг, тож на переправi в Переволочнiй, коли Карловi й Мазепi подали пором, а козаки пустилися вплав на конях i безкiнно, Єпiфанiй ухопився за хвоста якогось аргамака i так переплив на правий бiк Днiпра, а потiм манджав степом разом з козацтвом до Бугу.