Орда

Здавалося у Глуховi, що визволився, коли прокричав перед шибеницею, на якiй висiло опудало Мазепи, слова «армагеддон», i з полегшею подумав, що ось зараз опуститься на нього сокира, яка щойно стяла голову отцю Даниловi; страху вже не мав, вiн тiльки прагнув звiльнитися вiд наслання полковника Носа – бути завше у злi; натовп прокричав за ним «анатема!», i Єпiфанiй знову мимоволi вчинив зло, першим проклинаючи Мазепу.

Вiн завив iз розпуки, бо намацав пальцями на своему обличчi вовчу пащу, i зрозумiв, що нiколи вже не вирветься з неволi вовкулак, вiн кинувся втiкати з церковного майдану, та схопив його за оборки Іван Нiс i проказав:

– А тепер iди i вбий Мазепу!

– Мене ж убивати нiхто не вчив! – заплакав Єпiфанiй, припавши до грудей полковника.

– Ти навчився дивитися, як убивають, тепер тiльки зважся замахнутися сокирою.

У липнi 1709 року Єпiфанiй опинився на Полтавському полi. Вовчого виття бiльше не чув, то здалося йому, що полковницький нагляд за ним припинився, що загубився вiн у военнiй завiрюсi: марширують вiйська, риють вояки шанцi, ставлять бiвуаки, лаштують гармати, бряжчить зброя… Десь тут Мазепа, десь тут його покровитель, вiн признаеться, що посланий убити його, хай буде обережний; полковник Нiс, напевне, не одного Єпiфанiя на таке дiло послав.

Аж ось i вiн, ясновельможний гетьман, виходить iз намету, з ним молодий чоловiк – це ж Карло! І йдуть вони у бiк Ворскли; почекайте, пане гетьмане, почекайте, хiба не впiзнаете свого улюбленця, свого сповiдника! Мазепа не чуе i йде далi, та на поклик Єпiфанiя зупинився Карло, i тут ядро, послане з московськоi лiнii, потрапляе королю в колiно…

«Що я наробив, що я наробив, я ж не хотiв!» – потряс гратами маленького вiконця чернець Єпiфанiй.

Крiзь вiконце видно плесо-озерце, утворене рiчкою пiд скелею.