Орда

Єпiфанiя квапно одягли в рясу, накинули на шию епiтрахиль i пiдвели до шибеницi, де висiло опудало Мазепи. Єпiфанiй глянув на юрбу i враз побачив сотнi вовчих голiв, вiн схопив обличчя у долонi i прокричав якiсь слова. Їх цар прийняв за прокляття, а Єпiфанiй вигукував без упину слово «армагеддон», i врештi всю околицю потрясло моторошне вовче виття.

Роздiл третiй

Покрилося Дике Поле пухкою тирсою, червоним воронцем та зеленим катраном, млосне лiто розiмлiло над степом, i рiчка Чугайка, що вихопилася iз байраку й пiдмила горб, схожий на велетенську могилу, стрiмко вдаряючись у нього, наче хотiла пробити наскрiзь, щоб не блукати степом кривобродами, змiлiла, i з туги стогне над нею дзьобатий бугай; землянi зайцi-тушканчики висувають головки з нiрок, ворушать вусиками, наслуховуючи прохолоду, якоi нема й нема; у пiднебеснiй зимнотi кружляють орли-степовики, зiрко вишукуючи здобич, у заплавах Чугайки скорботно кигиче чайка.

Усе це бачить i чуе чернець Єпiфанiй. Вiн стоiть у келii скиту, що видовбав сам у скалистому березi над Чугайкою, стоiть, взявшись руками за грати вiконця, нiби хоче виважити, хоч сам вправляв iх у камiнь; весь напружився, нiби захотiв вирватися iз скитськоi неволi, хоч сам себе сюди запроторив.

…Крiзь люту зиму, дощову весну й спекотне лiто, вiд села до села, вiд мiста до мiста пробивався Єпiфанiй з Глухова до Полтави, випрошуючи милостиню й переночовуючи там, де його заставала нiч: у хлiвi чи в домi або просто в полi, а деколи надовше зупинявся в монастирськiй нiчлiжцi, а потiм iз старцями, яких блукало по Украiнi немало, повертав на храмовi свята, де можна було нажебрати кращий пай, та бiльше йшов сам, бо жебрак на мiсцi стояти не може, вiн мусить iти – це його праця й заробiток.

Єпiфанiй нi з ким не розмовляв, i його вважали за нiмого.

Нiхто не проганяв його, але й не затримував, а коли залишався сам, дослухався тодi до вовчого виття, що долунювало звiдусiль, i в тому виттi водно вчувався йому наказ вовкулаки Носа: «Убий Мазепу, убий Мазепу!», i вiн iшов далi, напитуючи слiд шведсько-козацького вiйська, бо iнакше не мiг чинити – вся його людська сутнiсть пiдлягала чужiй волi, з якоi визволитися не мав сили.